І відтоді ви нічого про неї не чули? запитав я.
Дівчина похитала головою.
Ні... І цього я не збагну. Ми усі чекали бодай на якусь звістку від неї... але жодного слова так і не дочекалися.
Чи знаєте ви, де вона живе? запитав я.
Ця пані була не така дурненька, як мені спершу здалося. Раптом її очі стали жорсткими.
Гей! вигукнула вона. Як це так, спочатку стверджуєте, що ви її хлопець, але не знаєте, де вона живе?
Я побачив, що зайшов на слизьке і мусив поводитися обережно. Тому вирішив спокійно запевнити дівчину у своїх добрих намірах.
Розумію, для вас це прозвучало неправдоподібно та підозріло, однак я знаю Марді лише кілька днів, сказав їй. Бачте, я до нестями закоханий у неї, але не знаю, що вона до мене відчуває. Ось саме це я й збираюся дізнатися, але спершу маю її знайти.
Овва, ну хіба ж це не дивовижно? мовила дівчина. Зараз вона мала майже сором'язливий вигляд. Що ж, я вам допоможу... Я вважаю, що кожній дівчині потрібен чоловік... а ви як гадаєте? Давайте-но я запишу вам її адресу.
Я дав їй олівця та записник. Вона набазґрала на аркуші адресу Марді це був один будинок у західній частині міста і я дбайливо поклав записника назад до кишені.
Відтак зісковзнув зі стільця.
Зараз-таки подамся туди, сказав я дівчині. Ви мені неабияк допомогли. Я запрошу вас на весілля.
І я поспіхом вирушив, аби знову розпочати свої пошуки. Коли я залишав цю дівчину, вона так і сиділа з відкритим ротом. Гадаю, обідня перерва принесла цій панянці чималу втіху. Тепер вона, безперечно, мала про що поговорити. Та чи могла вона обговорювати це на роботі?
Розділ дев'ятий
Я повернувся до своєї квартири, почуваючись украй пригнічено. Єдине, що я дізнався, це те, що Марді полишила свою роботу через мене. Це свідчило про те, що Спенсеру було відомо Марді щось знає, і він вирішив не ризикувати. Якщо
його половину дороги додому. Тоді висадив Г'юсона коло зручної для нього станції метро, а сам поїхав у керунку причалу Венсді.
Отже, Спенсер одружений чоловік. Я сказав собі, що скоро маю зустрітися з цим типом. Але спершу мушу знайти Марді та вислухати її історію. Отоді вже можна буде піти до Спенсера та поговорити з ним. Хотілося мені того чи ні, а схоже, я дедалі сильніше вплутувався у цю справу.
Причал Венсді був розташований у дальньому кінці східної околиці міста. Аби дістатися туди, я мусив проїхати крізь кілька вельми сумнівних кварталів. Доводилося кермувати вкрай обережно, бо тамтешні вулиці були вузенькі, а пішоходи переходили дорогу, де їм заманеться.
Я припаркував автівку в невеличкому гаражі неподалік причалу.
Службовець моргу мав рацію. Це було вельми бандитське місце. Обабіч вузьких вулиць нависали темні будинки, такі перекошені, що, здавалося, похилившись одне до одного, торкаються дахами, затуляючи небо над головою. Хідники були мокрі та слизькі, вкриті усіма можливими ґатунками сморідних покидьків.
Працівник гаража підказав мені, де шукати причал Венсді. При цьому той чолов'яга поглянув на мене так, ніби я збожеволів. Можливо, він навіть мав слушність, але це мене однаково не зупинило би.
Я швидкою ходою наближався до мети. Річковий туман повільно підіймався над водою, і до мене долинула низька нота сирени, що завивала на далекому маяку. Невдовзі останні крамниці залишилися позаду. Схоже, я був вже зовсім близько до річки. Завернувши за ріг вулиці, я вийшов на причал Венсді, у дальньому кінці якого видніли лише маслянисті води, в яких відбивалося світло самотнього вуличного ліхтаря.
Обіч пристані з пітьми бовваніли, розкидані де-не-де, високі будинки. У їхніх вікнах ледве виднілися жовті шпарини світла, що пробивалося крізь кепсько припасовані жалюзі. Раптом мені стало зимно. Туман був вогкий, а з річки дув пронизливий вітер.
«Ну що ж, подумав я. Ось я й на місці». Причал Венсді аж ніяк не видався мені привабливим куточком.
Я пройшовся до краю води та окинув поглядом темну річку. Та не побачив на ній нічого, крім самотнього буксира , на якому світилася гасова лампа. Я кинув погляд на свого годинника. Всього-на-всього за чверть дев'ята.
Та жінка сказала, що я маю прийти на причал Венсді, та й годі. Це місце було збудоване у формі трибічної площі, за четвертий бік якій правила річка. Спостерігати за цією площею було просто. Я пригледів собі бухту старого каната, що валялася у темному закутку, та в сів ся на неї.
Перебуваючи на цьому спостережному місці, я міг оглядати весь причал і водночас залишався непоміченим і відносно захищеним від вітру.
І хоча це був не найкращий спосіб провести вечір, та якщо я збирався знайти Марді, то ремствувати мені не годилося. Закурити я не міг, адже боявся, що видам свою присутність, а на додачу мені страшенно хотілося хильнути чогось міцного. Минуло десять хвилин отакого чекання, і я почав добряче дратуватися. Принагідно придумав кілька вигадливих імен для тієї загадкової пані, яка мені телефонувала. Мені кортіло бодай один раз із нею зустрітися. Одного разу їй би вистачило з гаком.
Коли годинник підказав мені, що сиджу тут уже пів години, мене охопив неспокій. Я підвівся на ноги та, не виходячи з найглибшої тіні, почав крокувати туди й назад, аби прогнати заціпеніння зі своїх кісток. П'ятнадцять по дев'ятій і нічого досі не сталося. Мабуть, та жінка просто пошила мене в дурні.