Тож я схопив свого капелюха та прожогом вибіг із квартири. Таксі швидко довезло мене до Гофман-білдінґ. Я розплатився з водієм і перевірив, котра година. Приблизно за десять перша. Я зайшов до поближньої аптеки та замовив собі випивку . Парубійко за прилавком, схоже, мав кебету в голові. Випивши свій скотч, я замовив наступний.
Я шукаю жінку, звірився я тому хлопцеві, коли той ставив склянку на прилавок.
Як і всі ми, хіба ні? мовив він, розслаблено спираючись ліктями на ручки фонтанчика з содовою.
Маєш слушність, сказав я. Можливо, ти зможеш мені допомогти.
Схоже, мій співрозмовник зацікавився.
Аякже, погодився хлопець. Допоможу, чим зможу.
Я шукаю одну жінку, яка працює у «Тканинах Маккензі». Оце щойно дізнався, що її звільнили, тож хочу дізнатися, куди вона поділася.
Обличчя хлопця набрало замріяного виразу.
У тій конторі працює чимало розкішних панянок, журливо мовив він. Проте вони надто високо несуться. Мені годі й пробувати залицятися бодай до котроїсь із них однаково матиму дулю.
Вони приходять сюди пообідати? поцікавився я.
Авжеж. Оце саме зараз і почнеться наплив відвідувачів.
Я видобув із жилетної кишені п'ятидоларову банкноту та підсунув до цього парубка.
Дай мені знати, коли сюди зазирне якась дівчина з тієї фірми. Якщо я зможу з нею поговорити, то, може, мені вдасться довідатися, куди зникла жінка, яку я шукаю.
Хлопець узяв п'ятірку.
Буде зроблено, сказав він. Просто посидьте тут якусь хвильку.
Трохи перейшло за першу, і приміщення почало заповнюватися людьми. І майже одразу хлопець за прилавком кивнув мені головою. Висока білява кралечка саме вмощувалася за столиком, ладнаючись попоїсти. Вигляд вона мала приязним, і мені подумалося: якщо поводитимуся з нею правильно, то ми неодмінно поладнаємо.
Я дав їй час умоститися за столиком, а тоді підвівся зі свого місця та сів на стілець навпроти. Дівчина сиділа попід самою стіною, тож у цьому кутку ми були більш-менш ізольовані від решти клієнтів.
Вона кинула на мене швидкий погляд, а тоді заходилася розгортати клубний сендвіч . Парубійко вийшов з-за прилавка та приніс такий самий сендвіч і для мене. Хлопчина підморгнув мені та подався далі обслуговувати юрбу новоприбулих відвідувачів.
Перепрошую, та мені здається, що ви можете розповісти мені дещо про міс Джексон, обачно мовив я.
Вона рвучко обернулася в мій бік, немов невинна діва, що потрапила у безвихідь. Її очі трохи розширилися від несподіванки, і мені здалося, що зараз вона спробує мене здихатися. Що ви сказали? запитала вона.
Я шукаю міс Марді Джексон, пояснив білявці, демонструючи свої найкращі манери. Мені сказали, що ви працюєте у «Тканинах Маккензі», тож подумав собі, що ви, либонь, зможете підказати, де можу знайти Марді.
Наляканий вираз зник з очей дівчини, й вона розвернулася на своєму стільці, аби сидіти зі мною лицем до лиця.
То ви її друг? запитала вона.
Я вирішив ризикнути.
Я її хлопець.
Справді? Ой, ну це ж треба! вигукнула дівчина. Я так і знала, я завжди здогадувалася, що Марді когось має, попри те, що вона така потайна... така вже таємнича... Я казала про це коліжанкам... Не те, щоб вони й самі про це не здогадувалися... ну, ви ж бо знаєте, як воно буває? Така дівчина, як Марді, просто повинна мати хлопця... це ж бо цілком природно, хіба ні? Вона ніколи не розповідала, що когось має... вона взагалі чимало всього тримала при собі... не подумайте лишень, що ми її не любили... любили, ще б пак. Ми всі були просто
приголомшені, коли вона пішла...
Я кліпнув очима.
Послухайте, леді, урвав я її. Можливо, ви зможете розповісти мені, що трапилося? Мене кілька днів не було в місті, тож я маю дізнатися про останні новини, аби якось надолужити згаяне.
О, авжеж, озвалася білявка. Я вже бачив, що ця дівчина готова розповісти мені геть-чисто все. Проблема з такими панянками, як оце вона, полягає в тому, що варто їм лишень почати щось розповідати і зупинити їх вже дуже складно. Хай там як, сказав я собі, а попереду у мене ще цілий день. Тож я не надто хвилювався.
Починайте й розкажіть мені усе, що знаєте, сказав я, пригощаючи співрозмовницю цигаркою і запалюючи одну собі.
Очі дівчини знову зробилися великими.
Ну, я навіть не знаю, чи повинна... але ж ви її хлопець... а це вже інша справа, чи не так? Я хочу сказати, що... я б ніколи й нічого нікому не розповіла... себто, я ніколи не обговорюю людей позаочі... Ну, ви ж бо зрозуміли, що я маю на увазі, правда?
Аякже, сказав я. Про це не хвилюйтеся.
Отже, близько тижня тому Марді повернулася з обіду... скидалося на те, що вона навдивовижу піднесена... якась така замріяна... дівчата ще подумали, що вона була зі своїм залицяльником абощо... а тоді Лу викликав її до себе... Лу то містер Спенсер, велике цабе у нашій фірмі... але, гадаю, це вам і без мене відомо... так-от, іде Марді до нього у кабінет і якийсь час залишається там... коли це чую Лу починає сердитися... часом він просто жахливо лютує... він знай кричить і грюкає кулаками по стільниці... ну, то я й подумала, що Марді може вскочити у халепу, тому підійшла до дверей і стала слухати... Зазвичай я такого не роблю, правда... розумієте, Марді була моєю подругою... Я просто хотіла бути поруч на випадок, якщо Лу розлютується не на жарт... але він усе кричав і кричав, і то так гучно, що годі було розібрати його слова. Аж тут чую Марді каже йому: «Даруйте, містере Спенсер, але те, з ким я ходжу обідати, це моя особиста справа». Оце вже розсердило Лу так, що той почав нестямитися від люті... Тут вже й інші дівчата підійшли до дверей та стали слухати, що там коїться... Тоді Лу сказав: «Що ж, добре»... але додав, що Марді може пакувати речі та забиратися геть... тож вона спокійнісінько виходить з його кабінету... ну, ви ж бо знаєте, як вона поводиться, як справжня леді... виходить і йде геть. Лу виходить слідом, стає біля дверей та спостерігає за тим, як вона йде... ми навіть не мали нагоди з нею попрощатися... ото й усе, що я можу вам розповісти.