Ні, мляво озвалася міс Блендіш. Я її не бачила.
Ти їй не подобаєшся. Вона хоче тебе спекатися. Якби не я, ти давно би вже лежала на дні річки. Сама не розумієш, як тобі добре. У дитинстві я якось бачив, як із річки витягли жінку. Тіло її було роздуте. Один із копів навіть блював, а я ні. Я хотів як слід роздивитися жінку, але мене відтягли від неї. Волосся в неї було таке ж, як у тебе.
Раптом йому увірвався терпець розвязувати стрічку, і він просто розірвав пакувальний папір.
Це картина. Вона гарна. Коли я її побачив, то відразу подумав про тебе.
Усміхаючись, він вивчав маленьку картину, виконану маслом. То була якась мазанина, але намальована яскравими й насиченими кольорами.
Тобі подобається? спитав він, жбурнувши картину до міс Блендіш. Та глянула на неї невидющими очима і відвернулася.
Запала тиша, і Слім довго дивився на дівчину. Бували моменти, коли Слім пристрасно бажав, аби дівчина не була такою покірною та безживною. Тепер, після трьох місяців, упродовж яких він виробляв із дівчиною все, що лише здатний був вимислити його збочений розум, її вяла пасивність почала набридати Слімові. Він волів би відчувати якийсь спротив. Хотів, аби дівчина пручалася тоді він міг би дати волю своїм садистським нахилам.
То тобі це не подобається? вимогливо спитав він, не зводячи з неї очей. Це коштувало мені купу грошей. Скажи хоч щось, чуєш? Не сиди тут, наче тупий манекен! Кажи хоч щось!
Міс Блендіш, знизавши плечима, встала і пішла до ліжка, а тоді лягла, закривши обличчя руками.
Слім ще раз поглянув на картину тепер вона стала йому осоружною.
Це коштувало мені сотню баксів, злобно сказав він. Ти думаєш, мені шкода тих грошей? Лише скажи: «Вона мені не подобається», і я зможу купити тобі щось інше.
Зненацька Слім почав шматувати полотно своїм ножиком, сиплячи прокльонами.
Тепер її в тебе не буде! вигукнув він, жбурляючи понівечену картину в куток кімнати. Щось я до тебе занадто добрий. Треба, щоб ти страждала. Люди, які ніколи не страждали, нічого й не цінують!
Він підвівся і попрямував до ліжка.
Ти чуєш мене? Ти мусиш страждати!
Міс Блендіш лежала нерухомо із заплющеними очима. Вона була схожа на мертву.
Слім схилився над дівчиною, приставивши до її горла ножа.
Я міг би тебе вбити! гаркнув він. Ти чуєш мене? Я міг би тебе вбити!
Вона розплющила очі й поглянула на нього. Крапелька крові виступила на її білому горлі там, де його торкнулось лезо. Від її незрячих розширених зіниць йому раптом стало гидко, і Слім відсахнувся. Вона не належала йому як би він себе не тішив. Вона ніщо просто безживне тіло. Його думки повернулися до Ма і Дока. Це вони винні в усьому. Він повертів у руках ножик. Так, це вони зіпсували йому все задоволення. Вони перетворили його прекрасну мрію у це мляве жахіття.
Щось бурмочучи, Слім вийшов у вітальню, увімкнув телевізор і за кілька секунд уже споглядав пристрасні обійми жінки та чоловіка.
Тим часом серед відвідувачів, які суцільним потоком прибували у хол, зявився присадкуватий чоловік у смокінгу, який був йому не до міри.
Едді, що розвалився у кріслі поруч із гардеробною, підозріло його оглянув, подумавши, що той схожий на копа. Тож невдовзі після того, як незнайомець пройшов у ресторан, Едді підійшов до швейцара здорованя-викидайла на прізвище Мак-Ґован.
Що то за птах? поцікавився Едді. Він скидається на копа.
Він бував у нас раніше, пояснив Мак-Ґован. Його сюди привів містер Вільямс. Містер Вільямс казав, аби я пропускав його щоразу, коли той прийде сам.
Гаррі Вільямс був одним із найбагатших їхніх завсідників, однак Едді вирішив за краще переговорити із Ма.
Він знайшов її, як і зазвичай, у кабінеті за купою паперів.
Що таке? незадоволено спитала вона. Я зайнята!
Щойно зайшов чоловяга, дуже схожий на копа, зронив Едді. Він записаний у нас як Джей Дойл. Мак каже, що він і раніше у нас бував як гість Гаррі Вільямса.
Чому ти кажеш це мені скажи хлопцям! нетерпляче урвала його Ма. Не будьте такими збіса безпорадними. Ти ж знаєш, що робити. Пильнуй, аби він не ліз у гральну залу чи нагору.
Едді поквапно вийшов. Він прибув у ресторан, саме коли розпочався перший номер вистави. Едді побачив Дойла, що сидів на самоті за дальнім столиком. Флінна він не зустрів, тож вирішив сам прослідкувати за новим гостем.
Ну ж бо, хлопці, сказав керівник джаз-оркестру, настав той момент, на який ви усі так чекали. І знову Анна Борг зі своїм славетним чи, я би сказав, безславним танцем, сповненим пристрасті! Ваші оплески для міс Борг!
Коли пролунали оплески, барабанник змахнув паличками, і світло вимкнулося, лише сліпучий промінь прожектора освітлював центр сцени. Із темряви випливла Анна Борг.
Едді криво посміхнувся. Він таки добре вчинив, що вибрав собі в подруги Анну. Хоча свого часу він і мав з нею чимало клопотів, муштруючи її та допомагаючи в усьому, але тепер це почало виплачуватися.
Навіть Ма визнавала, що Анна справжня знахідка для клубу.
Анна виринула на світло. На ній була золотава парчева сукня із застібкою-блискавкою спереду. Оркестр почав награвати популярну пісеньку «Не можу його не кохати». Голос Анни був низький і звучний. Вона співала, повільно розстібаючи застібку. Раптом вона переступила через сукню, що зісковзнула з неї, і відкинула її хлопчикові-пажу, що спеціально чекав на цей момент, дивлячись на Анну масним поглядом та підморгуючи у темряві.