Ма не розуміла, навіщо їй витрачати гроші на те, що можна отримати задарма. І хоча тепер в її розпорядженні було півмільйона, певні перебудови, які вона
намітила, нове умеблювання, кухонне обладнання, дзеркала та сучасне освітлення вимагали чимало грошей. Вона сказала Рокко, що один відсоток від прибутків клубу це чесно й дуже великодушно, відмахнувшись від його невиразних заперечень, що пять відсотків були би прийнятнішими.
Помізкуй-но як слід, друже, сказала вона із вовчим вищиром. Один відсоток будь-чого краще, ніж нічого! На твій клуб поклало око чимало дужих хлопців. Ти й незчуєшся, як вони змусять тебе стати під їхній захист. І ти платитимеш данину, аж поки не залишишся без копійки. Якщо ж не платитимеш, то одного дня вони просто підкинуть тобі бомбу. А якщо ми візьмемо клуб у свої руки, то невдовзі вони відчепляться, бо знають, як це небезпечно погрожувати нам.
Рокко чудово знав, що насправді ніяких «крутих хлопців» не існує, але був впевнений, що якщо не віддасть клубу, то одного дня хтось із банди Ґріссон таки підкине йому бомбу.
Тож він підписав документ про передачу прав на клуб із позірною покірливістю. Угода про партнерство, складена юристом Ма, була заплутаним документом, у якому було багато чого і заразом нічого конкретного. Рокко навіть не мав права перевіряти бухгалтерії. Усе, що йому дозволялось, робилося з милості. Він був достатньо розважливий, аби зрозуміти, що його нові прибутки не варті того, щоб навіть за ними приходити.
Ма була вельми задоволена цієї оборудкою, але не стала би так тішитись, якби знала, що Рокко пообіцяв собі помститися банді Ґріссонів. Рано чи пізно, казав він собі, така нагода підвернеться, а коли вже це станеться, то стара карга гірко пошкодує, що так із ним вчинила.
Саме тому, що Рокко був такий мініатюрний та позірно лагідний, ніхто і Ма менше за всіх не усвідомлював, яким небезпечним ворогом він може стати. За тонкими смаглявими рисами італійця ховався хитрий розум і мстивий характер.
Рокко влаштувався на роботу збирачем данини у дрібних бандитів. Робота йому не подобалася, однак він мусив заробляти собі чимось на життя тепер, коли втратив свій клуб. Проходячи кілометри пішки, входячи в обшарпані помешкання, раз по раз піднімаючись сходами, від чого ноги його аж гули, він розмірковував про банду Ґріссонів. Рано чи пізно, обіцяв він собі, він таки притисне їх, а коли вже притисне, то не випустить.
Ма Ґріссон вибрала собі клуб «Парадиз» не лише тому, що змогла отримати його за безцінь, а й через його зручне розташування.
Двоповерхова будівля клубу розміщувалася на маленькому дворику неподалік від однієї з головних вулиць. Вона була затисну та між складом та невеличким годинниковим заводом, зачиненими з шостої вечора до восьмої ранку.
Розташування клубу було таке зручне, що в разі поліцейської облави швейцар матиме море часу, аби сповістити про це керівництво.
Окрім того, будівлю неможливо було оточити.
Перше, що зробила Ма, це поміняла двері: вона замовила сталеві двері завтовшки у три дюйми з вічком із куленепробивного скла. На всіх вікнах повісили металеві жалюзі, які автоматично опускалися за допомогою натисканням кнопки на столі Ма.
За дивовижно короткий проміжок часу Ма перетворила клуб на неприступну фортецю. Вона спроектувала потаємні сходи, що вели з верхнього поверху клубу на сусідній склад. І хоча власник складу навіть не здогадувався про це, тепер можна було увійти в клуб та полишити його саме у такий спосіб.
Оформлення клубу доручили дуже дорогому, але тямущому декораторові.
Хол тепер був пофарбований у білі тони з позолотою, а дзеркала обрамлені рожевими рамами. Справа розташовувався ресторан із танцмайданчиком, що мав вигляд печери зі сталактитами, котрі звисали зі стелі; ніші углибині зали були призначені для почесних гостей, які прагли усамітнення. Зала освітлювалася зеленими неоновими лампами, які створювали атмосферу водночас інтимну та хвилюючу.
У дальньому кінці ресторану, за закритими сталевими тридюймовими дверима, був гральний зал із рулеткою та столиками для гри у бакара . Відразу за гральним залом розташовувався кабінет Ма та ще одна кімната, де члени банди могли приймати особистих друзів.
Наверху було шість спалень, призначених для грошовитих гостей, які хотіли відпочити з дівчатками, не полишаючи клубу. У дальньому кінці коридору була кімната, що вела в номер-люкс міс Блендіш.
Уже за два місяці після того, як Ма шантажем відібрала бізнес у Рокко, клуб відкрився знову й відразу ж став неймовірно популярним.
Про ресторан-печеру заговорило все місто. Стало модним бути записаним у члени клубу, і Ма продемонструвала свою неабияку кмітливість в управлінні закладом. Вона повідомила
через пресу, що кількість членів клубу обмежена до 300 людей. Плата за членство була 300 доларів. Заявки посипалися миттєво. Якби Ма захотіла, то вже за перший тиждень роботи клубу змогла б отримати не менше пяти тисяч членів. Аби не спокушатися та опираючись тискові інших членів банди, котрі кричали, що треба брати всіх охочих, Ма обрала триста імен з-поміж усієї маси заявників, ретельно вибираючи лише найвпливовіших та найбагатших людей Канзас-Сіті.