Після довгої паузи Гансен підняв свою ручку і знову спробував гратись нею.
Що ж, певно... в минулому... так, таке цілком можливо, повільно й неохоче проказав він.
У памяті Гансена зринув образ молодого індіанця. Як давно це було? Місяці чотири тому? До сьогодні він був певен, що витіснив той інцидент із памяті, тепер же спогади повертались із жахливою чіткістю. Як же його прізвище? Тоголо? Так... Його батько працює у клубі вже двадцять років. Гансен
пригадав, як старий прийшов просити, щоб його сина взяли працювати в клуб. І коли він побачив хлопця, то погодився. Миловидний, статний хлопчина! Але який дикун! Той інцидент, коли він посміхнувся хлопцеві... вони були наодинці у вбиральні, і коли він торкнувся його... Гансен здригнувся. Який дикун! Це було жахливо. Хлопець мав такий оманливий вигляд. Звісно, індіанця треба було позбутися. Він обережно пояснив батькові, що хлопчині не місце в клубі надто молодий. Старий тоді так подивився на нього. Гансен нервово посовався у своєму кріслі. Він і досі бачив вираз зневаги в чорних очах.
Але він не міг розповісти цьому насупленому детективові про Тоголо. Якоїсь миті він хотів був пояснити, але ні! Це було неможливо!
Памятаєте якогось конкретного індіанця, котрого ви звільнили? повторив Лепські.
Суворий голос копа деренчав на нервах Гансена.
Такого вже багато років не траплялося, відповів Гансен. Він поглянув на Лепські, але швидко відвів погляд. Звісно, вони старішають. Потому ми відправляємо їх на пенсію.
Та Лепські відчував, що натрапив на щось.
Ви зберігаєте реєстр співробітників?
Гансен швидко закліпав. Він дістав свою шовкову хустинку і приклав до скронь.
Звичайно.
Можу я його побачити?
Але запевняю вас, ви марнуєте свій час.
Лепські відкинувся на спинку крісла. Його худе уважне обличчя нагадувало Гансенові яструба.
Мені платять за те, щоб я витрачав час, не здавався Лепські. Чи ви не хочете, аби я його побачив?
Гансен відчув раптову слабкість. Він спробував скористатись своїм високим становищем.
Мушу попросити вас не поводитись так нахабно, сказав він невпевненим голосом. Якщо ви хочете побачити реєстр, то будь ласка.
Саме його я й хочу побачити.
Що ж, прошу.
Гансен відкрив шухлядку в столі. Він передав Лепські шкіряний записник.
Лепські вивчав список імен, які нічого йому не говорили, але тепер він був упевнений, що Гансен намагається щось приховати.
Я хотів би отримати його копію. Поліція захоче опитати усіх цих людей, різко сказав детектив і кинув записник на стіл.
Авжеж.
Гансен сидів нерухомо. Якийсь час двоє чоловіків просто дивились одне на одного, потім Лепські сказав:
Я почекаю.
Авжеж.
Гансен підвівся, ноги його зрадницьки тремтіли, коли він узяв книгу і вийшов до іншого кабінету. Десь за пять хвилин він повернувся та простягнув Лепські аркуш.
Ось... це вам не допоможе, але візьміть.
Лепські проглянув список імен і підвів на Гансена свій незворушний погляд.
Одного не вистачає, заявив детектив. У вашому реєстрі працівників записано пятнадцять індіанців. Тут лише чотирнадцять імен.
Гансена аж перекосило.
Перепрошую... Ви навіть не уявляєте, яка в мене біда з персоналом. Моя секретарка зовсім ідіотка.
Та невже? Лепські простягнув руку до шкіряного записника, який Гансен все ще тримав. Пополотнілий Гансен віддав його.
Лепські звірив імена з реєстру зі списком, який дав Гансен.
Тоголо? Хто він? запитав Лепські.
Гансен облизав пересохлі губи.
Вона загубила імя Тоголо? Нечувано! Він наш найстаріший і найвідданіший працівник! Запевняю, не варто навіть підозрювати його. Тоголо! Та він із нами вже двадцять років!
Лепські підвівся.
Гаразд. Вибачте, що потурбував вас, уже рушивши до дверей, він раптом озирнувся. Ви ж не проти, якщо я поговорю з Тоголо просто зараз?
Гансен вгруз у крісло. Він знову підняв золоту авторучку і втупився у неї. Цієї миті він здавався дуже старим.
Якщо це не створить будь-яких незручностей для членів клубу, можете поговорити з ним, хрипко проказав він. Ви знайдете його в барі.
А де це?
Гансен не відводив погляду від золотої ручки.
У дальньому кінці коридору. Двері ліворуч.
Гансен зібрався з силами. Треба хоч спробувати, сказав він собі. Не можна дозволити, щоб життя, яке він собі створив, розсипалось. Відірвавши погляд від ручки, він у відчаї подивився на Лепські.
Але ладен запевнити вас: це просто марна трата часу.
Так-так. Ви вже це казали, відповів Лепські, виходячи з кабінету.
Гансен впустив ручку. Його пронизав страх. Спогади повернули його на двадцять років назад, тоді він отримав дзвінок від доброго друга з попередженням, що поліція розпитує про нього і краще б йому тікати геть з Англії. Він так сподівався, що більше ніколи не відчує це нудотне почуття.
Але вже наступного ранку йому довелось пережити його ще раз, коли надійшов лист із запитанням, чи хоче він жити. У листі з нього вимагали пятсот доларів, а підписав його Каратель.
Чак припаркувався подалі від інших автівок. Він озирнувся на Меґ, яка сиділа, забившись у кут подалі від нього. Дорогою до пляжу вони не розмовляли.
Дістала? запитав він.
Тремтячими руками Меґ відкрила сумку, витягла з неї конверт і простягнула йому.