Щоправда, Кала давала йому потиличники, коли він не слухався, але вона ніколи не бувала з ним жорстока і пестила його частіше, ніж карала. її чоловік, Тублат, ненавидів Тарзана і в декількох випадках ледве не вкоротив йому віку.
Зі свого боку, Тарзан ніколи не пропускав нагоди показати, що він відповідає повною взаємністю на почуття свого названого батька, і завжди, коли міг робити це безкарно, намагався дошкулити йому: блазнював, передражнював або лаяв його з надійних обіймів матері або з гнучких гілок верховіть.
Гнучкий розум і хитрість допомагали хлопцеві винаходити тисячі витівок, що отруювали життя Ту блатові. У ранньому дитинстві Тарзан навчився сукати мотузки, зв’язуючи і сплітаючи довгі трави, і цими мотузками періщив Тублата або пробував схопити його під пахви і повісити на низьких гілках дерев.
Повсякчас граючись із мотузками, він навчився в’язати вузли і робити зашморги, чим бавилися разом з ним і маленькі мавпи. Вони намагалися наслідувати те, що робив Тарзан, силкуючись копіювати його дії, та лише він один умів винаходити щось нове і вдосконалювати його.
Одного разу у грі Тарзан накинув кінець мотузка на одного зі своїх товаришів, що тікав, а другий кінець тримав у руках. Випадково зашморг затягнувся на шиї мавпи, яка бігла, і змусив її зупинитись найдивнішим й найнесподіванішим чином.
“О, маємо нову гру, і гарну гру!” — подумав Тарзан і відразу спробував повторити витівку. Так постійними і ретельними вправами він досяг того, що навчився кидати аркан.
Саме тоді життя Тублата перетворилося на справжній кошмар. Під час сну, у поході, і вдень, і вночі він постійно чекав, що ось нечутний зашморг охопить його шию і задушить!
Кала давала Тарзанові потиличники, Тублат божився, що помститься, сам старий Керчак застерігав хлопця й погрожував йому, але все було намарне.
Тарзан нікого не слухав, і тонкий міцний зашморг, бувало, охоплював шию Тублата тоді, коли він найменше цього очікував.
Іншим мавпам неприємності Тублата давали величезне задоволення: Зламаний Ніс був неприємний дідуган, якого ніхто не любив.
А в голові маленького Тарзана народжувалися нові витівки, породжені силою його людського розуму.
Якщо він міг ловити “довгою рукою” із суканих трав своїх одноплемінників-мавп, то чому не спробувати спіймати левицю Сабор?
Це був зародок думки, яка почала поволі визрівати і розвиватись у його свідомості та підсвідомості, аж доки вилилася в блискуче досягнення. Але це сталося кількома роками пізніше.
Малюнки його дуже зацікавили.
У книзі було багато антропоїдних мавп, схожих обличчям на нього, а кількома сторінками далі він знайшов під літерою “М” малесеньких знайомих, мавпочок, схожих на тих, які пустували на деревах предковічного лісу. Але він ніде не знайшов зображення кого-небудь зі свого племені. У всій книзі ніхто не скидався ані на Керчака, ані на Тублата, ані на Калу.
Спочатку він спробував зняти пальцями зі сторінок маленькі фігурки, але тут-таки переконався, що вони не справжні, хоча й не знав, що це таке. Пароплави, потяги, корови та коні залишалися для нього цілковитою загадкою і не дуже цікавили його, а от дивні крихітні карлючки, які поміщалися під і між кольоровими малюнками, притягували всю його увагу; він подумав, що це зображення комах, бо більшість із них мала ніжки, але в жодної не було ані рук, ані очей. Таким було його перше знайомство з літерами, а йому було вже понад десять років.
У середині книжки Тарзан розшукав свого давнього ворога — левицю Сабор, а трохи ближче до початку скручену в клубок змію — Гісту.
О, як це було цікаво! Жодного разу за всі попередні десять років Тарзан не відчував такого задоволення.
Він так захопився, що не помітив, коли почало сутеніти і малюнки стало погано бачити.
Тарзан поклав книжку назад у шафу і зачинив дверцята, не бажаючи, щоб хтось іще знайшов і знищив його скарб. Коли він вийшов у пітьму, то замкнув за собою важкі двері так само, як вони були замкнуті перед тим, як він спромігся їх відчинити. Але перш ніж вийти, він помітив на підлозі мисливський ніж і прихопив його з собою, щоб показати співплемінникам. Він не зробив і дванадцяти кроків у джунглях, як просто перед ним із тіні приземкуватого куща виросла величезна постать. У першу мить Тарзан подумав, що це хтось із його племені, але в наступну втямив, що перед ним Болгані — величезна горила. Вона була так близько, що про втечу годі було думати, і маленький Тарзан зрозумів, що він повинен битися не на життя, а на смерть: ці великі тварини були смертельними ворогами його племені і при зустрічах ніколи не просили і не давали пощади.