Сергій Карюк - Кременецький звір стр 9.

Шрифт
Фон

«Це, мабуть, щось дуже схоже на той світ. Навіть мордяки від чортячих не відрізниш. Думаю, це тут усі готуються до пекла, не здивуюсь, якщо за шинквасом стоять казани зі смолою, де грішників, що пропили все до нитки, повільно кипятять на вогні».

Голоті раптом здалося, що це найкращий час і місце. Він покрутив головою, згадуючи, а тоді встав. Витягнув руку й урочистим голосом продекламував.

«Чернь, що вже звикла пиячити, пє і дає випити іншим.
Випє печальне вино харкне та зараз блює.
Пє той пяничка та келиха лає, невинного зовсім,
Знову бажає вина й платить, хоч лаяв його.
Пє із похмурим обличчям і келихи гірко картає,
Хвалить отруту, яку, щойно купивши, ганьбив...
Жодне, одначе, вино так пошкодить не в силі людині,
Як та міцна, мов вогонь, з браги гидка рідина».
Судовий урядовець у Польщі, Литві, Україні до XIX століття.
Вірш Себастіана Кяьоновича (1545-1602), польського поета, композитора, викладача Замойської академії.

Вірш, що так точно пасував шинку, примусив люд замовкнути. Однак не через вдячність публіки. На дивака, що набув вигляду давньоримського поета й вирячив очі в пустоту, здивовано вперлися кілька десятків очей. Сюди кого тільки не заносило, люди впивалися до безпамятства, істерик та нападів люті, тож усі приготувалися до безкоштовної вистави в смерть пяного чергового блазня. Запала тиша. Кілька десятків очей терпляче чекали. Усім було цікаво, що дурник робитиме далі. А той вишукано вклонився, змахнувши рукою.

«Відкриті пащеки, недонесені до рота чарки з горілкою. Таким ефектом міг пишатися й сам Катулл, чи хто там ще в них є», піднесено думав Голота, гордо поводячи головою по шинку. Однак тріумфом він насолоджувався недовго. Це було все, на що стало йому сил. Поет знов упав на лавку, зручно вмостив голову на руки й заснув. Шинок розчаровано видихнув і за мить знову загув.

Укотре отямившись, Голота підняв із залитого пивом столу голову, витер мокру мармизу й утупився нетвердим поглядом у компанію, що сиділа за сусіднім столиком. Саме її галас розбудив Голоту, і той незадоволено відкопилив губи.

А що ви хочете, волав червонопикий міщанин з виряченими рибячими очима, он шинкар наш, Омелько, розповідає, що Роман-литвин відкрив корчму на Медовій у минулому році, так люд аж побіг туди. А чого, питається? Га? Не знаєте, а от Омелько божиться, що сам бачив, як служниця литвина бігла від Болиця з мотузкою.

І що?

Як що!? То мотузка, на якій кат вішав когось, тому й торгівля йде у литвина добре. Чаклує.

Голота стрепенувся, коли почув імя ката, який був одним із найстрашніших його жахіть. Він уважніше подивився на трьох міщан.

Чаклує? То, може, пожалітися? запитав миршавий чоловічок з довгим носом.

Куди жалітися, телепню? Це ж кат. Його староста Сангушко ледь не правою рукою кличе. Та й зараз там, вказав пальцем угору його сусід, про Звіра думають.

Якого Звіра? запитав третій міщанин, судячи з усього, не місцевий.

Та й не питайте, куме Фабіяне, бо ми тут з весни ходимо містом й озираємось... мордатий притишив голос: Щось у нас людей краде.

Як це? відкрив рота Фабіян. Його кум лише знизав плечима.

Ніхто не знає. Живе людина, ходить містом, а тоді раз і нема її.

Та то ви жартуєте, куме, засміявся рябий Фабіян, але його огрядний кум і не думав усміхатися.

Та якби то. А вчора вранці привезли Мільчека з Поперечної вулиці. Ви мали його знати, він до Луцька збіжжя колись привозив. Ні? Веселий був хлопчина, ми з ним не одну кварту тут випили. Так от, привезли його з роздертими грудьми. Дивитися було страшно.

І хто це його? Гайдамаки якісь?

Жовніри он лісами тижнями рискають і ні одного гайдамака не бачили досі. Та й чого б вони людей так страшно дерли? Люди, ті, що знають, кажуть: вовкулака до нас унадився.

Вовкулака? Фабіян перехрестився. Господь святий, то у вас тут ріки крові можуть по вулицях текти... Дід мені розповідав, як у село був унадився перевертень. Люди мали зніматися з місць і тікати, куди очі бачили...

Ой, мовчіть, бо й самому тоскно й нудно, махнув рукою червономордий. Дітей на вулиці не випускаємо, жінки днями плачуть...

Єдина надія на того самого нашого ката, засовався миршавий чоловічок після паузи.

Чого це?

Та бо він і сам, кажуть, з нечистим рука об руку ходить. То хіба нечистий нечистого і згубить... Сангушко ж його якось до себе привязав, тож той усе йому робить.

А хто ж той кат, звідки ж він узявся?

Ніхто не знає. Кажуть, років з десять тому взимку прийшов до Кременця пішки, сам. Віхола тоді була така сильна, що ворони падали мертві. Так він ото зі сторони Дубна притьопав. Прийшов і в браму гупав. Ніхто і не відкрив темно було. А як знайшли на ранок, то вже аж замерз весь. Не надіялися врятувати. Але влили горілку в рота, розтерли, і той задихав...

Тільки по одному пальцеві на кожній нозі відморозив, витираючи носа додав миршавий. Очуняв. Сказав, що десь з Литви прийшов. А тоді якраз Франек Мовчун шукав собі підручного, але хто захоче до ката в підмайстри йти? А Ясько відразу пішов. І місяця не минуло, як помер Франек наглою смертю. Тоді Болиць катом став. Тепер паси з людей рве, що вам і не розповісти, Фабіяне.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора