Ох і мордяка. Ех, перетворили вільного птаха на нудного міщанина. Голота подивився на льняні сорочку та штани, полотняну свиту та міцні, хоч і поношені, постоли. Він витяг ноги до вогню, поклав постоли на ґратки й аж засопів від задоволення, потягуючи третій кухоль варенухи й дивлячись на вогонь, що мляво лизав дубові дрова. Голота завмер, а тоді струснув головою і повернувся на голос Карася, який, виявляється, вже щось розповідав.
...Птаха... Радуйся, що тебе не обскубли і не обсмалили, дурню. Що, надумав мені нарешті розповісти, що й до чого? загув той.
Усе розповісти ще встигну. А ти знаєш, Генрику, дивна пригода сталася зі мною, поки я йшов до Кременця горами, задумливо проговорив Голота.
Що саме?
Знайшов я вбитого якогось чи то купця, чи то багатого селянина... Що сталося, досі не можу зрозуміти, наче якийсь звір його подер...
Де це ти його бачив? насторожено запитав Карась.
А на отій старій дорозі з Шумська в Дубно. Ще жовніри зявилися, почали стріляти...
Святий Віт допоможи мені! То був ти?! Ти тікав від жовнірів? Вони ж оце й розповідають про якогось страхопудала, що стояв над бідним Мільчеком, кров з нього пив. Кажуть, вовкулак.
Аякже, хіба у вас у Кременці по-іншому буває? Вовкулак, відьма, лісовик, мавка, чугайстер, Румпельштільцхен! Кого ви ще не спалили тут? розплився в глузливій посмішці Голота.
Е, не патякай. То, значить, тебе шукали? І досі шукають... мовив купець, задумливо чухаючи товсті щоки.
О страсті Христові, до чого тут я?! Чого це мене шукають? стривожвся волоцюга.
Бо мають же когось шукати? резонно відповів Карась. Хтось же таки вбив Мільчека?
Та кажу ж...
Та нікому не цікаво, що ти кажеш. Жовніри, що рискали лісом у пошуках розбійників, розповіли: почули крики
і бачили дивну істоту.
Яку істоту? обурився Голота. Ви тут подуріли, чи що? Лише за кілька сотень миль на захід цивілізація, хімія, алхімія, фізика. Люди вигадують таке, що скоро переверне світ догори дриґом. Там наукові відкриття, досліди, диспути! А тут на вовкулаків полюють! аби заспокоїтися він відпив варенухи. І додав, дивлячись на купця: І не дивися на мене, не вбивав я... Ось тобі хрест! Сташка Федотиха, знахарка, може сказати. Вона зі мною йшла і бачила, як я знайшов мертвого...
А де вона, та знахарка?
Пішла в Почаїв, але має повернутися... Я їй сказав до тебе йти.
Так, бо в мене тут корчма для волоцюг, сплюнув Карась. Тепер ти зрозумів, чого на тебе всі дивилися вовками? Тут такий люд настрахопуджений, що скоро всіх чужих хапатимуть і вбиватимуть...
Чого?
Бо це не перша смерть, от чому! Як ти від ката втік, почалося. Почали люди зникати. То один, то інший. Заможні купці, міщани, орендатори. Поміж людей про вовкулака говорять, а Сангушки, старости наші, вже й не знають, що робити. Шляхта думає королю на їхню бездіяльність жалітися.
А як зникають?
Живуть собі, а потім раз і ніхто не знає, де людина ділася.
Цікаво.
Що ж тут цікавого, дурню?
Цікаво, бо я оце, мабуть, знайшов ваших зниклих. У лісі. Те, що від них залишилося.
Де?
Розкажу, тільки не сьогодні, завтра, Голота раптом стрибнув на ноги. Ех, Генрику, щось тихо в тебе, а душа молодецька просить льоту! Піду я до шинку. Bonum vinum lactificat cor hominis.
Сиди, дурню, який шинок? Ти при своєму розумі, Голото?
Та я швидко. Не бійся, друже, не для того Голота повернувся сюди, аби...
А я й зараз не можу до тями взяти. Ти чого повернувся, Голото? Я б на твоєму місці десь на Дону пшеницю сіяв.
Ех, ти, ница твоя душа. Повертаюсь я...
Куди? не зрозумів Карась.
Додому, шляхами, якими весь час тікав, пяно прошепотів Голота, заплющивши очі. А коли розплющив, то побачив Карася, який по-німецькому вперто дивився на нього з-під брів. Чекав відповіді.
Бо я втомився тікати, Карасику. Кінець усе одно однаковий. Біля Острога мене ледь не спалили як чаклуна, в Дубні ледь не забили палками як злодія, тут он, якби зловили, забили б батогами як жебрака. Після такого розумієш: бути вбитим найманим убивцею якогось магната, коли вертаєшся від полюбовниці, то ще непогана смерть. Отож... Краще я повернуся. Подивлюся кілька вистав, полюблю кількох красунь, випю трохи, погуляю, ніж мене підвісять на ременях в якомусь смердючому хліві...
Не мели дурні, Голото. Іди проспись, бовдуре, патякаєш, як той божевільний капелюшник.
E, ні. Піду до шинку! Голота піднявся, але наштовхнувся на живіт Карася, що затулив йому дорогу. Колишній розбійник з Рудних гір дивився на Голоту серйозно, від жартівливого й спокійного товстуна не залишилося нічого.
Сиди, кажу, тихенько. Ти й так дурниць наробив, повернувшись сюди. Твою пику тут ще добре памятають. Особливо один кат, якому вязні, що втекли навесні, відчикрижили вухо. Ти взагалі дивом досі не в катівні, дурню ти щасливий...
Та я тихенько, Карасику, он у той шинок, що за рогом.
Голото, я не жартую, у тихому голосі Карася почулася погроза. Зачиняю двері, а не заспокоїшся, накажу слугам звязати...
Голота мовчки дивився, як Карась зачинив двері, забрав ключа, а тоді повернувся до нього, уперши руку в бік. Голота сплюнув спересердя, підійшов, узяв з рук купця свічку й під пильним поглядом друга пішов до кімнати.