Дівчина пройшла повз Голоту, звабливо зачепивши того стегном.
Намагаючись не згадувати Сташчині принади, що заклично хиталися за пазухою сорочки, Голота нервово шморгнув носом і поплентався слідом. Залишатися незворушним йому вдавалося все гірше. Без жодного слова він зібрав кілька сухих дрючків, і вже за кілька хвилин попутники дивилися на невеличке вогнище, що тріскотіло між камінням. Невдовзі через нього перекинули гілку й повісили на неї невеликий казанок. У посудині заклекотало, і Голота нахилився над казанком, зморщивши носа.
Ну й пахощі, ти не собаку вариш? Ні?
Тебе рятую, довбню. Дивлюся, що ти кахикаєш, тож буду на тобі нове зілля перевіряти.
Це щоб я до вітру бігав? Бачив я вже такі ліки.
Не кричи, дурню, бо ще день і будеш горіти жаром. Бачу, що застудився. Так що пий, поки дають!
Та скажи, що то ти робиш? Хоч не крила кажана та жабячі лапки?
Дурко. То стародавнє вариво. Ішов якось через Почаїв старий гуцул та показав моїй бабі, а вона мені. Дивися й учися. При застуді перша справа. В окріп кидаєш трохи цукру, коментувала знахарка свої дії, тоді смалець, після того калину. Отак усе мішаємо, мішаємо і ось маєш ліки. Тільки треба дати настоятися. Пий, завтра вранці я тобі ще наварю.
Голота знову нахилив голову до гарячого казанця й посовав носом.
Сташко, але ж воно справді не теє... Тхне.
А ти не криви того довгого носа, а пий! Воно ще дечому допомагає, я якраз маю намір тим скористатись, захихикала знахарка, а Голота зачерпнув деревяним кухликом варива й трохи похлебтав.
Гаряче питво приємно розтеклося по всьому тілу й неначе відразу додало сил. Чоловік випростав руки вгору й потягнувся, та несподівано завмер і швидко озирнувся. Обережно поставив кухля на землю, підвівся і, тримаючи карабелу, посунув у вечірні хащі.
Що? зашепотіла знахарка й відразу ж стала біля Голоти, який пильно вглядався в зарості, що вкривали схил крутого яру.
Не зна...
Несподівано купа листя у них під ногами почала сунутися донизу. Сташка з криком упала. Голота кинувся до неї, схопив знахарку обіруч і швиргонув подалі. Сам же вчепився в коріння руками й залишився висіти, коли шматок землі, листя та трави впав у кількаметрову вирву, сховану під шаром листя, моху та гілля. Голота повисів, підтягнувся й важко хекаючи, закинув ногу на край урвища. За мить він стояв навкарачки і, важко дихаючи, дивився на постоли Сташки.
Що ж за день такий, га? Точно кара Божа. Щось страшне, він підняв голову на Сташку, яка, мов зачарована, дивилась у прірву, і сердито проказав: Хоч би руку протягнула мені, Сташечко, подякувала, що життя тобі врятував, люту смерть відвернув!
Сташка повернула до нього застиглі очі й мовчки показала вниз. Голота обережно посунувся вперед і подивився й собі. Дно невеликої кількаметрової ущелини було всіяне людськими рештками. Кістки лежали впереміш з черепами, що біліли в сутінні своїми моторошними посмішками.
Розділ 3 З якого стає зрозуміло, що здоровий жебрак, який за відомим висловом «щасливіший хворого короля», може миттю перетворитися на жебрака мертвого
«Заходити сюди жебраком це, звісно, невимовна дурість. Але якщо вже прийшов, то не пройтися Широкою і не послухати кременецькі дзвони то справжній злочин», з незрозумілою навіть йому радісною
збудженістю думав Голота, ляскаючи пятами по холодній кременецькій бруківці. Він крутив головою навколо й уже не думав про Сташку, з якою розпрощався кілька хвилин тому, і не згадував про моторошну знахідку, на котру вони натрапили вчора. А просто йшов і насолоджувався чистим небом, яскравим сонцем та мальовничим виглядом затиснутого між крутими пагорбами міста.
Голота минув Лубенську браму і відразу потрапив у людський вир. Хто пішки, хто на возі, а хто верхи неспішно пхався Широкою, що вела прямісінько до галасливого серця Кременця широкого ринку, який із заходу та сходу підпирали дві найвеличніші будівлі міста єзуїтський та францисканський монастирі.
З того часу, як Голота був тут востаннє, нічого не змінилося. Точнісінько такий рівний гул натовпу, ті ж будиночки з різьбленими балкончиками та верандами, те ж синє марево гір та стрімка вишина замкової гори з руїнами фортеці королеви Бони.
«І та ж нелюбов до волоцюг», відзначив Голота, коли зловив на собі не вельми доброзичливий погляд перехожого, що глипнув на нього з-під свого ковпака з облізлим хутром.
«Ні, ну ти подивися, як вирячила очі ота очмана в побитому міллю малахаї! Наче принц крові якийсь», роздратовано майнуло в голові Голоти.
Хоч він і розумів, що навіть бідний міщанин на його тлі має вигляд, як іспанський гранд, та лише міцніше стиснув щелепи й насупив брови, готуючись захищати свою жебрацьку честь. Убогий підмайстер був першим і далеко не останнім, хто вирячився на босоногого й обшарпаного волоцюгу, який чалапав Широкою. Від прекрасного настрою, з яким Голота збігав з гір, не лишилося й сліду.
На ринку, яким ходили натовпи міщан і селян, полумяних поглядів на жебрака-чужинця стало куди більше, і хоч гість міста відправляв у відповідь такі ж злі міни, надуваючи щоки, та все ж розумів, що треба швидше забиратися геть. Уся Волинь знала, що місцеві старости князі Сангушки вже років сорок як оголосили війну жебракам та волоцюгам і весь цей час радо ловили й віддавали бідолах до рук свого ката. Про це кременецькі старости потім чванливо розповідали на різноманітних сеймах і сеймиках, пишаючись, що зайди мало потикаються до їхнього Кременця, який вони тримають залізною рукою.