Голота розпачливо підняв очі до неба.
Дівчино, ти заспокоїшся чи ні? Чи ти вважаєш, що зустріти тебе посеред дикого лісу то звична справа? Ми ж востаннє з тобою бачилися хтозна-коли.
Йой, та не будь таким серйозним, Голото! нарешті спокійним голосом, хоча й досі розтягуючи у посмішці свої пухкі губи, промовила та, я в Почаїв зібралася, на прощу, а тебе побачила в шинку біля Шумська, коли ти в своєму дранті милостиню просив...
Нічого я не просив... набурмосився Голота, дивлячись на своє вбрання, що й справді не виглядало панськими шатами, якими було ще місяць тому.
Не просив, звісно, то я помилилася. Не просив благав того Сологуба-корчмаря, аби він тобі трохи вчорашніх тельбухів дав, які шляхтичі не
доїли... знову приснула дівчина.
Мені той шинкар винен був. Я йому дрова склав і худобу понапував, буркнув Голота.
Так-так-так, я тобі вірю. Що мені в тобі подобається, Голотонько, що ніколи не знаєш, яким тебе побачиш уже наступного дня. Сьогодні ти жебрак, учора шляхтич, завтра гайдамака. І найсмішніше, що кожного разу гадаєш, що ця роль тобі якраз до лиця. Перед тим, як ти так загадково зник з нашого села, ти ж наче був вельможним паном? А сьогодні ти хто? Знову волоцюга?
У відповідь Голота лише скривив пику і, не удостоївши Сташки навіть поглядом, врешті встав, підібрав свою торбу, карабелу й побрів собі лісом, не повертаючи голови. Знахарка швидко наздогнала його й пішла стежкою слідом, продовжуючи говорити. Голота приречено мовчав, розуміючи, що позбутися приятельки не має жодного шансу.
Так-от, щебетала собі далі Федотиха, вирішила я до Почаєва сходити, дорогою зілля набрати, до товарок зайти, побалакати. Аж тут дивлюся: ти біля шинку стоїш, з нещасною мармизою. То я постояла і тихцем за тобою пішла, коли ти з Шумська подався геть. Думаю: куди це ти зібрався...
У Кременець. І довго ти за мною йшла? перервав Голота свою галасливу подружку.
А ти мене не бачив? Ні? Та де там тобі, вдоволено засміялася Федотиха, я від Острога до Кременеця усі стежки знаю, бо тут трави ще з бабою своєю збирала. До самої галявини йшла за тобою, коли ти ото кинувся, як дурень, на той крик. У цих краях, Голотонько, коли такий виск чують, то біжать не продираючи очей, тільки не на голос, а якнайдалі... Бовдур, що ще скажеш, знову штрикнула вона.
Голота зупинився, повернувся. Йому вже набридло терпіти знахарчині кпини, тож хотів достойно відповісти. Та Сташка пильно вгледілася в його скривлену пику й несподівано турботливо схопила його за барки й притягла до себе.
Ти, Голото, весь час кривишся, як нещастя якесь. Тобі що зуби болять? Чи жар якийсь? А ну відкрий-но рота. Зроблю тобі відвар з полину, пополощеш як рукою зніме... останні слова знахарка прошепотіла йому у вухо, торкнувшись щокою бороди.
Не треба... Бачила того нещасного? З вирвою замість грудей? зніяковілий Голота вирішив не вступати в суперечку зі скаженою дівкою і перевести розмову на інше. Він обережно випростався з її чіпких рук, але кривитися врешті перестав.
Забитого? Ні, я ж здалеку дивилася, як жовніри стріляти почали, то ти ж на мене побіг. Пробіг мене, а я за тобою.
То я тебе чув, коли щось за спиною бігло?
Я, а хто ж, захихотіла Сташка знову. Хоча, як ти з кабаном справу мав, я на дереві сиділа. Бачила, як ти на нього з карабелою вибіг, почала сміятися дівчина, та наштовхнулася на лютий погляд Голоти й припинила. Добре, добре, не буду вже.
Якщо хочеться позубоскалити, то, може б, ти іншою стежкою йшла? похмуро спитав Голота.
А я не хочу іншою. Пішли разом, Богусю, га? змінила тон Федотиха й благально подивилася в очі Голоті.
Я ж у Кременець, а ти у Почаїв зібралася, кинув Голота, чекаючи нового жарту від невгамовної дівки. Та й лісу ти не боїшся. Чого б тобі компанію шукати?
Зате вдвох веселіше. Згадаємо минуле, погріємо одне одного біля вогнища, як кішка, замуркотіла безстидна знахарка, а тоді знову змінила тон на більш діловий. А ще я тебе нагодую, у тебе ж, бачу, крім шаблюки дурнуватої й отої торбинки дірявої, нічого нема. Як з лісу вийдемо, розійдемося. То що?
Може, й підемо, усе ще похмуро проказав Голота, в якого від згадок про їжу стиснувся шлунок. Він закинув на плече карабелу й рушив.
Прошу пані, буркнув уже більш ввічливо, згадавши нарешті про те, що має за що дякувати знахарці.
«Врешті-решт мене б риби вже доїдали, якби не вона. Помер би від потрави у тому клятому відьомському млині, якби не її зілля».
По мякому листю, що приємно шаруділо під ногами, вони йшли мовчки, одне за одним. Та стежкою, що вилася поміж ярами, спускаючись усе вниз, вони сунули недовго. Сутінки впали на ліс так блискавично, що Голота, який ще хвилю тому був упевнений, що заночує вже у місті, зупинився й тепер вагався, чи продовжувати шлях. Кременець був буквально в них під носом, але перспектива зламати ногу або ж і карка у цій темряві не дуже подобалася. Голота сплюнув, адже сподівався на дах над головою. Та робити було нічого, він роззирнувся кругом, обираючи зручне місце для ночівлі.
Пішли розпалимо вогонь, до міста сьогодні вже не заходитимемо.
Я не проти, Голотонько. Я туди й не збиралася йти, обійду краєм... Он за тими камінцями наче добра місцинка, і вітер не задуватиме, і мякенький мох там є, вказала Сташка, лукаво мружачись на кілька величезних, порослих мохнатинням валунів, що й справді досить зручно примостилися біля підніжжя крейдяного пагорба.