Я хотів побачити друга, тихо проговорив Голота. У старі часи друзі бачилися один з одним... І довіряли один одному.
Немає старих часів! заволав купець. У друга померла дружина, і друг живе сам з малими дітьми! Друг і зараз прокидається вночі весь у поту, коли йому сниться, чим міг закінчитися напад на катівню минулого року! У друга риба та воли з Канева, яких треба продати! Бо друг не хоче розоритися й знов сидіти в якихось засраних кущах на дорозі від Баутцена до Льобау. Чекати з алебардою якогось переляканого писаря, аби витрясти з нього два пфеніга, а потім тікати по всіх закутках від озброєних людей, що хотіли б того друга порубати на шматки. Друг застарий для цього всього лайна, Голото!!!
Я витяг тебе з вязниці... не для того, аби засадити тебе туди знову... Я ніколи б...
Але зараз ти робиш усе, аби я знову відчув себе в задрипаному саксонському лісі з ножакою за пазухою! Коли за мною гналися два десятки драгунів, кожен з яких мріяв насадити мене на палю. Я тоді дуже молив Бога й усіх святих врятувати мою шкуру... Годі! Знову до катівні я не піду, Голото. Я дуже гарно памятаю, як смердить шкіра, коли тебе підсмажують... Грайся з вогнем подалі від мене...
Голота пожував губу і втупився в підлогу, запхавши великі пальці рук за пояс. Він трохи постояв так, міркуючи, а потім
його напружені плечі впали.
Добре, Генрику. Я зрозумів тебе. Я помилявся. Визнаю це. Трохи захопився своїми справами й підставив тебе. Вибач, друже.
Голото...
Генрику?
Я, звичайно, боюся, але й це не головне. Якщо я знову загримлю за ґрати, ось ті двоє, вказав Карась на вікно, підуть просити до костьолу...
Сташка мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях. Голота, здавалося, взагалі її не помітив. Він кивнув Карасеві, повернувся на підборах і вийшов з будинку. На ґанку, де з деревяних балясин на нього дивилися різьблені рибини, Голота вгледів двох білявих хлопчаків. Ті спокійно та зосереджено робили своє привязували до котячого хвоста гіляку. Хоч тварина нявчала, як сатана, і дерла їхні руки до крові, маленькі німецькі мармизи були такі ж зосереджені, як і у батька, коли той стояв колись з алебардою у кущах Баутценського лісу, чекаючи на свою чергову жертву...
Будинок, перебудований покійним Потоцьким зі старої камяниці, вражав. Це було свято еклектики, маскарад стилів і феєрверк смаків. Граф сам керував будівельними роботами і здавалося, він поставив за мету затулити кожен дюйм стін химерними прикрасами. Пілястри, кариатиди, атланти, чаші та вигадливі карнизи заполонили фасад такою хаотичною мішаниною, що лише споглядання такого дива могло привести до божевільні. На будівництво палацу приходили дивитися мало не всі містяни, які неодмінно йшли звідтіль, здивовано перезираючись. Вони й самі полюбляли прикрашати власні оселі, та до творчості графа поставилися однозначно, назвавши дім просто Здуріла хатина.
З часом усе стало тільки гірше. Тепер занедбаний палац, що похмуро глипав чорними провалами розцяцькованих вікон, нагадував хіба втомленого старого Арлекіна у різнокольоровому дранті, що колись було яскравим трико.
«Господи, яке убозтво, Голота роздратовано дивився на стіни. Гроші й влада забирають у людей краплі розуму й залишають на його місці сміття. І таке вигадали і зробили люди, які керують державою! Не дурно, що та держава на ладан дише і з кожним роком робить це все активніше».
Недоглянутий палац безнадійно руйнувався. З північного боку повідпадали всі прикраси, амурчики на фронтонах висіли без крил, а німфи понад вікнами хижо посміхалися напіврозваленими обличчями. Виглядало все справді жахливо, і Голота був впевнений, що саме так мають виглядати ворота до десятого кола пекла.
Він ховався у старому саду, що з трьох боків оточував будинок. Ліценціат шморгав носом, кутався у величезний овечий кожух і вже не питав себе, чому мерзне біля пустки. Адже прекрасно розумів, що знову вигадав собі пригоду на власну шию. Хижий звір цікавості їв ліценціата поїдом, і потрібно було його вгамувати. Зараз перевірити патякання ката про чортівню, яка тут коїться на повню. Поки чекання було марним. Будинок стояв порожній, з нього не чулося жодного звуку, і Голота марно вглядався у темінь, чекаючи гостей.
Було морозно. Цей листопад видався навдивовижу холодним і сніжним. Не додавала зручності в засідці й легка віхола. Голота рятувався тим, що час від часу махав руками і хлебтав потроху з невеличкої фляжки, в яку щедрий Мнішек розпорядився налити найкращого кубинського рому з власних запасів. Ліценціат не вирізнявся надто великим терпінням, рішучість його танула з кожною хвилиною, і він усе більше дратувався, думаючи, що всі ці стояння на холоднечі врешті нагородять його прекрасними чиряками. Голота з останніх сил стримував себе й чекав півночі.
«Змова на повню! Якщо хтось із місцевих збирається у таємні гуртки, то це ще нічого не значить. Це ж Річ Посполита. Тут у кожному закутку змова або підготовка до заколоту... А от за збіговиськом на повню варто поспостерігати. Голову даю на відсіч, тут усе починається опівночі», підстрибуючи на місці, бив себе по щоках Голота.