«О Боже, я перетворився на благородного ідальго, що віддає борги, чого б йому це не вартувало. Мій девіз: Голота, який завжди віддячує! І цим забиває черговий цвях у власну домовину! Останній благородний дурень-любитель віддавати борги честі, якого я знав, ліг у Болоньї у брудну канаву з ножакою в животі. Приблизно таке чекає й на мене... Голота вчепився у голову, наче боявся, що вона от-от розпадеться на шматки. Ідіот!»
«Хоча причина шукати того бовдура Мнішека таки є», неспішно міркував далі ліценціат, опонуючи сам собі. «Він зможе приструнити мстивого ката, який задумав мене вбити. І тоді не доведеться тікати, стрибаючи взимку воєводством без скойця в кишені. А значить, треба знайти Мнішека і щонайшвидше. Якщо він ще живий. Бо, може, його вже на паси ріжуть. А у тому забитому хуторці, хай йому абищо, панича таки можуть тримати. І чим він так насолив тим братам та їхній сестрі-вдовиці?»
Від усього того мудрування Голоті стало аж дурно, і далі він намагався не думати взагалі. Жодного розуміння, що він робитиме, коли таки доїде до хутора Држовецької, в нього не було. Наміри «швиденько добратися й тихенько розвідати» назвати планом дій було важко.
Слова словами, та от дії рятівника, який страждав від похмілля, стрімкими не були. Подорож виявилася довгою й заплутаною. Голота кілька разів дивом не зїхав із Дубенського шляху на якісь лісові стежки, тричі таки схибив і потім повертався, потрапивши у моторошні хащі. Мандрівник почав непокоїтися, чи знайде взагалі якесь людське житло до темряви, що швидко вкривала все навколо, аж нарешті зітхнув із полегшенням, коли побачив перший дім. Ще за кілька хвилин він був біля хутора Држовецької. Про будинок господарів навіть питати нікого не довелося, той гостроверхо стримів на вершечку невеликого пагорба посеред десятка розвалюх. Голота крутив головою, зацікавлено розглядаючи вбогі хати лісовиків, аж наткнувся на пильний погляд старого у кожусі, що сидів на порозі однієї з курянок, смалячи люльку. Дід пильно вглядався в Голоту, наче той був якийсь родич або ж сусід, що їхав повертати борг.
Слава Ісусу...
І я його славлю... повільно рухаючи щелепами, відповів старигань і підморгнув Голоті. Той було ще раз здивувався, але побачив біля діда пузату зелену пляшку і зрозумів причину веселощів.
Будеш трохи, подорожній? знову смикнув оком дід, протягнувши чарку. Голота й собі роздер губи у посмішці і вже було протяг руку, аби ковтнути «аквавіти» й зігрітися, як краєм ока побачив якийсь рух біля маєтку.
От курвська курва. Знову їде, господиня наша... зло виговорив старий, а Голота, не відриваючи погляду, дивився, як до маєтку підїхали сани, а вже за секунду помчали геть, у бік лісу.
Чого курва?
Людей поїдом їсть... Незгірш за ту химерію, що лісом бродить...
Так уже й поїдом, недовірливо вимовив Голота.
Лише на тому тижні Рудя старого гайдуки оддухопелили за те, що гнилого стовбура з лісу приніс... Зла, як відьма...
Ліценціат завмер, а тоді, не прощаючись, хвицнув свій кістлявий транспорт, і той знехотя поскакав за саньми. Кобила, маслаки якої випирали, як шпичаки, й обіцяли ось-ось прохромити вершника, звісно, нікого не наздогнала, але дорога там була одна. Видивляючись колії від саней, рятівник заглибився у ліс і вже незабаром серед сосен побачив невеличкого мисливського будиночка.
Ліценціат, сторожко оглядаючись, привязав коня і почимчикував до темної будівлі, що глипала на нього тьмяними вікнами.
Зойки та крики він почув відразу, як приклав вухо до дверей будиночка. Голота, мізки якого хоч і пришвидшилися трохи, але все ж не були надто свіжими, забрав голову від дверей і якийсь час кусав губи у гарячкових роздумах. Скільки людей у хижі? Що вони роблять? Що він може вдіяти? Кидатися всередину було справжнім безумством. Та несподівано він розчув стогін. Стогнали голосом Мнішека, і це вирішило всі вагання...
Він відбіг на кілька кроків назад, розігнався, а тоді вгатив ногою у двері, за якими катували його недавнього шахового партнера. Чи був удар сильним, чи то двері благенькими, але ліценціат вивалив їх відразу. А тоді глибоко вдихнув, вихопив карабелу й, промовляючи молитву, кинувся всередину, готовий рубати й бити.
Голота забіг до катівні, мало не перечепився через щось мяке, заплутався в якомусь покривалі, що затуляло прохід, рубонув і... зупинився. Він важко дихав і отетеріло поводив очима навкруги. Кімната була вся в мяких килимах та подушках, з яких Голота зопалу випустив мякі нутрощі. Повсюди літав гусячий пух, що ліз ліценціату в очі й рота так настирно, що той не витримав і чхнув. Витер рукавом носа і лише тоді побачив дві пари очей, що перелякано дивилися на нього з перини. Нащадок стародавнього роду Мнішеків, зникнення якого зчинило переполох у Кременці й уже завтра мало наробити галасу в варшавських салонах, у самій сорочці стояв навколішки, обхопивши спокусливо-білосніжні стегна вдови підкоморія Држовецького. Вдова з переляку застигла й нагадувала тепер давньоримську статую богині врожаю, яку Голота бачив у Болоньї. Камяна Церера на колінах збирала фрукти із землі, і Држовецька наслідувала її до найменших деталей. Єдина відмінність антична богиня мала на собі трохи одягу, вдова ж навіть клаптика.