Вязень з жахом прислуховувався до найменшого шуму, уявляв, як із пискливим скрипом розчахнуться двері і його знову поволочуть униз, туди, де залізний запах крові бє у ніздрі з такою силою, що паморочилося в голові й підкошувалися ноги. Страх розростався й розривав Голоту зсередини. Він підніс тремтячі руки до вилиць, стиснув їх руками й що мав сил почав гнати від себе думки про ката та можливі вигадки, які той приготував йому сьогодні. Аби не збожеволіти прямо зараз, Голота зробив нелюдське зусилля й узявся згадувати, скільки він уже тут, хоча й сам знав, що давно заплутався у часі. Усе злилося в один довгий, липкий, як тягуча смола, день. Він міг згадати лише той ясний жовтневий ранок, коли зайшов до Кременця, сповнений незрозумілої радості, і ту заплутану ніч, що, зрештою, привела його сюди...
Голота розплющив очі, стрепенувшись усім тілом, і закашлявся. Ніякого солоного повітря, моря й човнів, ніякої Генуї та її безхмарного неба. Голота сів на мокру камяну підлогу, дрижачи від цебра холодної води, яку тільки-но вилили йому на голову. Він схопився за тімя, що несамовито боліло й повів очима по кімнаті, в якій сидів. Це був напівтемний підвал, освітлений хіба десятком свічок, що блимали, розкидаючи повсюди чорні тіні. За високим деревяним помостом сидів огрядний чоловік, пишно вбраний у безглуздо розцяцькований каптан, поруч, щосекунди торкаючись шиї, стояв його недавній супротивник возний Засинський та ще кілька незнайомців. Товстун за помостом з огидою вперіщив у Голоту чорні масні очиська.
Що, отямився нарешті? запитав гучним басом товстун, і Голота подумав, що десь колись уже чув цей ведмедячий рик, але ніяк не міг згадати де.
Це питання дискусійне, хрипко відповів Голота. Але здається мені, ви прийшли сюди не дискутувати... Та й Засинський ваш не вміє вести ввічливу розмову, відразу закочує очі й мліє, як дівчисько... крізь кашель проговорив Голота, задоволено дивлячись, як від люті біліє обличчя возного.
Слухай, значить, присуд, не звернув уваги на бурмотання Голоти огрядний пан.
«Та це ж кременецький суддя Гонсевич! Тварюка, що у Кременці на відьом та чаклунів полює», згадав нарешті Голота товстуна, який колись присудив до страти і його. Відбувалося це зовсім за інших обставин, виглядав Голота трохи інакше, ніж зараз, та, про всяк випадок, він вирішив більше не роззявляти пащеку. Хай він зараз і обірванець, та суддя, боронь Боже, міг згадати пику спритника, якому мали відрубати голову, а він натомість перехарапудив місто й утік з катівні.
За жебрацтво, напад на суддівського та дебош у шинку я присуджую тобі, зайдо, що не назвав свого імені, десять канчуків. Вибач, що без застосування усіх наших звичаїв, але тобі, собако безрідна, вони й непотрібні. Досить свідчень возного, згоди шановних лавників, кивнув Гонсевич на незнайомців, що похмуро стояли збоку, та мого рішення.
Забирай його. Десять ударів, метре. А тоді завези, викинь подалі від міста. Якщо буде, що викидати... кинув суддя комусь у темряву в нього за спиною.
Голота примружився й побачив очі, що дивилися на нього з пітьми. Чоловік з котячим поглядом підійшов і присів коло Голоти, схопивши його за волосся. Кат Болиць радісно посміхався, а його тонкі татарські вислі
вуса аж настовбурчилися від захвату.
Памятаєш мене? тихо просичав він у вухо Голоті. Памятаєш, сам собі відповів кат і, відкинувши пальцями довге волосся, торкнувся свого відчикриженого вуха. Повір, я згадував тебе весь час. Знав, що рано чи пізно ти повернешся. Думаєш, чому я не розповів про тебе Гонсевичу? прошепотів Болиць. Бо тобі не до лиця легка смерть. Ніякого одрубання голови. Ми ж із тобою можемо вигадати цікавіші заняття, чи не так? він ще раз подивився бранцеві в очі, помітив у них жах і хижо посміхнувся, задоволений видовищем. Забирайте його, йолопи, Болиць відійшов убік. На голову Голоті відразу впав мішок, і бранця, що задихався від його їдкого запаху, потягли за руки по підлозі...
«Тільки не це! Хай будуть тортури, залізна діва, іспанський чобіт, диба, але тільки не оце!» Від думок про повільне гниття у темряві Голоті ставало млосно, і у молитвах він просив Бога не допустити такого.
Господь почув його слова десь на третій, за неточними підрахунками, день. Двері розчинилися, світло вдарило йому в очі, чийсь волохатий кулак заїхав у зуби, а вже за секунду Голоту, що полегшено посміхався розюшеними губами, тягли до катівні. Треба сказати, кілька хвилин він був майже щасливий. Але щастя тривало, доки він не побачив Яська Болиця.
Кат, зловісна слава майстра болю якого сягала кордонів Речі Посполитої, сидів за столом зі свічкою і, шкрябаючи пером, щось писав. Він підвів на вязня очі, повернув голову, і той відразу побачив страхітливий шрам на місці, де мало б бути вухо ката. Голота нервово ковтнув, адже зрозумів, що ця демонстрація була саме для того, хто його відчикрижив, і нічого доброго не обіцяла.
«Якщо роздражнити його, то, може, й пощастить померти швидко», приречено подумав вязень, тож, через силу усміхнувшись розюшеними губами, почав.