Принеси з майстерні дві пари черевиків! наказав йому Абдулла. П'ятий розмір, он для нього. Він кивнув у бік Бхомбола.
Бхомболові дуже кортіло дізнатися, хто цей юнак. Коли б він був сам, без дядька, то неодмінно запитав би про це. Поки рудий ходив по черевики, зі слів Боги Бхомбол зрозумів, що юнака звати Фокор Удін. Ось уже кілька років підряд він учиться в першому класі. Абдулла його дядько. Фокорів батько помер, а дітей в Абдулли немає.
Хлопець приніс черевики, але Бхомболові ноги, які ніколи не знали взуття, завжди ходили по грязюці, по шляхах, по бур'янах, не хотіли лізти в акуратні шкіряні черевики. Мабуть, для цих ніг важко щось підібрати!..
Переконавшись у цьому, Абдулла взяв іншу пару, витер їх об свій одяг, вдарив черевик об черевик підошвами і мовив:
Дуже непокірні ноги в хлопця! «Що він каже? засміявся про себе Бхомбол. Бувають непокірні діти, а як можуть бути непокірні ноги! Хіба ноги люди?» Йому стало весело.
Кінець кінцем Абдуллі насилу пощастило знайти для Бхомбола гарні коричневі шкіряні черевики. Але Бхомболові жаль було йти в них по дорозі. Він не довірив навіть Бозі нести черевики, а взяв їх під пахву. Так само, як і ціна сорочок, ціна черевиків була «скільки дасте, і за те спасибі».
Поверталися тією ж дорогою. Поряд із столярною майстернею, біля складу гуру, праворуч за поворотом росло крислате дерево манго. Під ним стояв порожній паланкін. Носильники на когось чекали. Бхомбол пригадав, що бачив такий самий паланкін у Дургапурі. Звичайно в такому паланкіні носили молодих багатих жінок, закутаних у червоні сарі так, що не було видно навіть їхнього обличчя. Одного разу він бачив молоду. Це була дев'ятилітня дівчинка, чорна, маленька, хвороблива на вигляд, довгобраза, з великими очима. В носі в неї було протягнуто кільце, а у вухах сережки. Дівчинка гірко плакала. Два носильники, дужі, як бики, несли її в паланкіні. За паланкіном ішов чоловік у чадорі на плечах і з бамбуковою палицею в руці. В нього було таке саме здивоване обличчя, як і в дівчинки.
«І чого вона рюмсає? дивувався Бхомбол. Невже тому, що їй жаль розлучатися з батьківською домівкою?..» Сам Бхомбол ніколи не сумує з такого приводу; навпаки, він радіє, коли йому щастить побувати в іншому місці. Тим-то він і втік із дому.
До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!
Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, писав один Бхомболів приятель, стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».
Раптом Бхомбол здригнувся.
Ласкаво прошу, заходьте! почув він.
Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В іншому товпилось кілька селян; перед ними, підібгавши ноги, сидів крамар і щось говорив. В Дургапурі, де жив Бхомбол, було багато таких крамниць.
Як тільки пан управитель наблизився до крамниці, господар, склавши руки, вигукнув:
Ласкаво прошу, заходьте! Сідайте! Чого бажаєте?
І ви щось купляєте, пане вчитель? зайшовши до крамниці, звернувся Бхомболів дядько до іншого покупця.
В учителя була чорна борода, чорне волосся, одягнений він був у білу сорочку і чадор, накинутий на плечі.
Завтра я їду додому, відповів учитель, ввічливо привітавшись із паном управителем, і мені треба підібрати краму на дхоті та сарі Що це за хлопчик з вами?
Це мій небіж. Хазяїне, дай-но нам двоє дхоті з мереживною облямівкою,
завдовжки дев'ять ліктів кожне.
Для нього? спитав крамар, кивнувши на Бхомбола.
Селяни повставали і почали боязко пробиратися до виходу.
Чого ви йдете? Господар не хотів втрачати покупців. Зараз я дам вам дешеві дхоті
Не турбуйтесь, хазяїне, ми зачекаємо на вулиці, сказав один із селян.
Крамар поліз на полицю, щоб дістати звідти дхоті для Бхомбола.
То це він утік із дому? спитав учитель.
Його піймали, сказав дядько.
Хто? Поліція?
Мені треба поговорити з вами. Я хочу, щоб мій небіж учився у вас, коли ви повернетесь. Управитель нетерпляче обернувся до господаря: Ну, як там?
Прошу! Крамар тримав перед ними дхоті.
А Бхомбол нічого вже не бачив, нічого не чув, йому нічого не треба було. Він мало не плакав від образи і люті. Дядько хоче поселити його тут і. змусити вчитися! Ні, він нізащо не залишиться в цьому селі. Ця неприємна людина з обличчям, схожим на кокосовий горіх, тутешній учитель! Голос у нього відразний, як жменя пилюки, кинута в лице. Бхомболу нічого не треба: ні сорочки, ні черевиків, ні дхоті нічого! Ніхто-ніхто в цілім світі не може зрозуміти, що в нього на серці! От коли б батько й мати були живі, вони, мабуть, зрозуміли б його