розуміючи сліз мами та прохань друзів. Моя подружка не давала мені сумувати. І, говорячи з дружинами своїх друзів, я посміхалася, вважаючи їх наївними та недолугими істотами, які не дають працювати і шарпають нерви навязливими повідомленнями і дзвінками.
А потім закохалася. І вже на собі відчула бажання тримати. Аби не відпустити і не втратити.
Коли почала писати не знала, чи буде крапка у моїй історії кохання. І чи є вона насправді історією кохання, а не притчею про розчарування. Адже коли ти повністю віддаєшся людині, без остраху, що, давши руку і зробивши крок уперед, не зірвешся у прірву, ти або отримаєш людину на все життя, або матимеш урок. Я дістала урок.
Але справа не в мені. Йдеться про кожного з нас. Майже у кожного зявилася своя любов. У різних її проявах. Від коротких побачень з місцевими у «жовтій» зоні до весільних суконь і рожево-блакитних бантів на пелюшках новонароджених.
Та любов на лінії вогню глибша. Це і батьківська любов, і любов дружня, і любов до степів Донбасу. До териконів, до буремного неба і безмежних соняшникових полів, які простягаються під рідним небом, синім і тривожним.
На цих сторінках зустрінуться історії болю та сліз, історії до сміху крізь сльози, історії тих, хто чекав і не дочекався, й історії тих, хто здобув свою особисту перемогу, доки наша країна продовжує війну.
Я не знаю, хто винен. Доля чи випадковість. Але я стала добровольцем. І пройшла півторарічний шлях Донецькою та Луганською областями поруч з найкращими людьми та їхніми дивовижними історіями.
Ізюм, Велика Новосілка, Часів Яр, Володарське, Лисичанськ, Попасне, Курахове, Марїнка, Красногорівка, Красноармійськ, Добропілля, Димитров, Артемівськ, Костянтинівка, Словянськ, Краматорськ, Нетайлове, Селидове, Новогродівка, Первомайськ та Первомайське, Піски, Волноваха, Гранітне, Чермалик, Лебединське, Маріуполь, Авдіївка Ми разом йшли цими шляхами, і у плутаних спогадах тих днів, які були болючими і водночас теплими, залишалися історії наших сердець.
Я вірю у мир після Перемоги. Я вірю в те, що війна не вічна. А найбільше я вірю в те, що врятує нас, у незгасаючий вогонь, у світло наших душ.
Цю книгу я дописала у Краматорську. Мабуть, така доля книгу про війну завершити десь поруч з війною.
Сподіваюся, що кожен з нас знайде відповіді на свої питання і не буде розчарований.
P.S. Моя історія кохання у книзі відсутня.
Весільна сорочка
Він звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.
Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не буває. Насправді ж він той цвіт української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і міцне плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.
Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жіночна красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любовю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, руки якої народжували справжні твори мистецтва.
Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив в її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поруч з коханим то було абсолютне щастя.
Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це село. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під ГРАДами і мінометами. Півтора року і щодня в очікуванні наступу.
Так гартувалася сталь.
Безперечно, поруч з побратимами, вірними та надійними, завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут зявляється нова домівка. З брудним
кімнату увірвалося вже доволі холодне серпневе повітря. Штори на вікні на декілька секунд злетіли до стелі, скинувши з підвіконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пішла у коридор відділення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути і так уже відоме: «Васю, це подвійне оточення».
Так дивно, вони навчили мене відчувати все по-іншому. Частіше казати друзям «люблю» і «вибач», частіше обіймати при нагоді, завжди вибачати і завжди вибачатися. Коли не знаєш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсім іншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподіватися, що із соколами все добре і я прокинулася тільки через вітер за вікном.