Одразу ж після виходу збірка «Земне тяжіння» отримує схвальні відгуки в пресі, а комсомол України висуває поета посмертно на здобуття Шевченківської премії. Все йшло до того, що Симоненко от-от стане класиком української радянської поезії, але стався скандал. На радіо «Свобода», яке «глушили» на території СРСР, почалося читання поезій та щоденникових нотаток Симоненка, які містили критичні зауваги і роздуми щодо ситуації у країні, потім журнал «Сучасність» опублікував ці матеріали. У 1965-му і 1966 році в Мюнхені вийшли поетичні твори В. Симоненка під назвою «Берег чекань», які на думку упорядника й автора передмови Івана Кошелівця і були другою збіркою поезій, а «Земне тяжіння» третьою. Публікація творів і «Щоденника» Симоненка за кордоном, а також його дружні стосунки з І. Дзюбою, І. Світличним, А. Горською, Є. Сверстюком стали причиною офіційної мовчанки влади щодо поета в 70-ті роки минулого століття. Іноді в пресі публікували кілька його віршів, інколи звучали пісні на його слова, але про поета влада воліла не згадувати. Лише у середині 1980-х років Симоненка почали повертати у літературний простір України. У 1985 році навіть відбувся літературний вечір у київському Будинку художників з нагоди 50-річчя митця, вийшла книжечка поезій, а науковці почали вивчати і досліджувати його літературний доробок. 1995 року Василь Симоненко був посмертно удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».
Творча спадщина Василя Симоненка постає абсолютно органічною у контексті літературного шістдесятництва. Поетичний доробок митця споріднений з поезією інших представників цього покоління не лише філософсько-світоглядними настановами і глибоким національним корінням, а й особливостями версифікаційних пошуків. Творчість Василя Симоненка є яскравою сторінкою українського літературного процесу 1960-х років. Вона сповнена поваги до людини праці, трепетного ставлення до рідної мови, любові до України, високості людського духу і сердечної щирості у коханні та усвідомленої відповідальності за дарунок Бога Талант.
Т. Ю. Блєдних
Зі збірки «ТИША І ГРІМ»
Я закоханий палко, без міри
Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє імя,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.
Можливо, знову загримлять гармати
Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я... Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
БАБА ОНИСЯ
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я памятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлі плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
СПАСИБІ
Я вклонюся землі і скажу їй:
Спасибі,
що мені ти прослалася, тепла, до ніг,
що не кінчилась ти на дідівській садибі,
але ринула вдаль тисячами доріг.
Легко ніжність мою голубину збагнути,
ти сама, як святиню, її бережеш:
я сьогодні до тебе уже не прикутий
ланцюгами холодних безжалісних меж!
Це вони мені руки вязали і ноги,
це вони мою мрію тримали в ярмі.
Ніби грати, вони обступали дорогу
коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.
Я, пригнічений ними, не бачив неба,
я, задавлений ними, конав у імлі,
клаптик щедрості брав я у тебе
у безмірно багатої мами-землі.
А вони ж і тобі перекраяли груди,
не давали прорватись твоїй доброті.
Це було, моя земле, цього вже не буде
у моєму й твоєму довічнім житті.
У кісниках барвистих із райдуг веселих,
з білим бантиком чистих, замріяних хмар
ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,
щедро ллєш в наші душі зелений нектар.
Ти напружила мязи і тріснули межі,
і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,
щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,
зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,
щоб думки мої пахли у білому хлібі,
щоб любов моя квітла пилком на житах.
Я кажу тобі, земле:
Синівне спасибі!
Будь безсмертна в своїх трудівничих літах!
МІЙ РОДОВІД
Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів вязь:
В одного прапрадід став лордом,
В іншого прадід князь.
Баньки упявши в минуле,
Гордо ця знать рече:
Про нас хрестоносці чули...
В нас Рюрика кров тече...
Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув...
А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово
Я з вами свиней не пас!