До одного типу з шинкарочкою належиться і та панна серед подруг і прислужниць, про котру говориться в одній пісні: вона п'є слодкий мед, подруги вино, а прислужниці горілку, і разом з тим сама панна грає на органах, подруги на скрипках, а прислужниця на сопілках. Такий чудний оркестр, не звісний на українській землі, певно виграває на небі. Сама панна то богиня Хмара, а її подруги і прислужниці то індуські небесні музики і баядерки-апсараси чи хмари, котрі ніби танцюють на вітрі і шумлять у дощову годину. Ще описується в піснях одна дівчина, що живе в горах. До неї іде гарний хлопець, але вона переказує йому, щоб він коней не томив, людей не трудив, бо вона сама прилетить до нього понад селом чорною хмаронькою, понад дібровою дрібним дощиком. Очевидячки, сама дівчина зве себе, хто вона така. Стоячи на дивному звірі, дівчина розчісує собі коси і просить, щоб на неї вітер не віяв і сонце не світило: вона не любить сонця, як хмара сама закриває сонце.
Зібравши докупи усі прикмети дівчини-шинкарочки, ми бачимо, що в сьому образі народ создав міф про богиню Хмару, німфу небесної води. Давні Індуси дивились на хмари, як на чудових жінок, що своїм молоком напувають землю, і як на дівчат, котрі звались апсарасами. Апсараси любили прикидатись коровами, і їх доїли генії-гандарви і сам громовик Індра. Всі ті жінки держали в хмарах безсмертний напиток амріту, як дівчина-шинкарочка держить шинк з напоями на рогах дивного звіра. Греки перевели тих небесних богинь на землю, назвавши їх німфами, нереїдами і наядами, котрі живуть у воді і співають чудові пісні. В українській міфології богиня Хмара зведена з неба на землю, стала русалкою в річках, криницях, на полях і в лісах, мавкою в горах і в печерах. Русалки і мавки люблять являтись при воді, люблять співати і плаття прати, так само, як і богиня Хмара, небесна русалка.
Ще один певно найдавніший образ хмари, зооморфічний. Дивна змія лежала під білим каменем. Її стрів молодий панич і хотів зарубати. Змія проситься й обіцяє йому стати в пригоді, як він буде женитися: помостити мости, поставити столи, поставити золоті стовпи, повішати шовкові килими і посвітити воскові свічки. Змія робить ті самі дива, що бувають у час грому й блискавки, як небо заставляється
столами й мостами, завішується килимами, тобто хмарами. Золоті стовпи й воскові палаючі свічі показують на блискавку. Така дивна Змія то хмара в час грому й блискавки. Сей образ хмари безперечно давніший од людського образу богині Хмари і більше похожий на самого дивного звіра тура-оленя, на котрому живе і шинкує богиня Хмара.
Бог Громовик-воїн
Сам Іван розказує про себе, якого він роду. В колядках споминається дуже ясно про його рід. Іван, тоді як на нього напали в горах розбійники, розказує їм на запитання їхні, якого він роду: що в нього батько ясний місяць, мати ясне сонце, сестра ясна зоря, брат сивий соколонько. Сивий соколонько то дощова хмара, котра в міфології часто показується птицею. Іван Княжевич, як можна дуже ясно бачити, то бог Громовик, бог блискавки й грому. Нічого нема простішого нагадати картину війни, як дивлячись на небо в час грому й блискавки. Сама блискавка похожа на огневі стріли, що летять з неба на землю. Народ український навіть вірить, що ті стріли входять в землю і через сім літ знов виходять наверх. Страшне тріщання дуже похоже на стріляння з рушниць та гармат. Бог Громовик розбиває ворожий город тобто чорні хмари. Та царівна, котру виводять йому то сонце, котре після дощу з'являється на небі в усій красі. Ті напої, що Йван привозить з собою, то дощ, котрий іде зараз після того, як грім розіб'є хмару. Після дощу росте добре всяке зілля, а Громовик справляє весілля, бо картина розбивання блискавкою хмари описується в давній індійській міфології як весілля. Ще давні Арійці дивились на грім як на бога-воїна, котрий оплодотворяє богиню Хмару; із хмари ллється на землю живущий і плодющий дощ.
У Ведах Індра, бог Громовик, описується воїном, з мідним і золотим оружжям, а блискавка зветься золотими списами. Побіждаючий Індра своєю палицею розбиває городи Врітри, злого бога темних хмар і холоду, котрий зимою будує городи, запирає туди небесних корів, тобто дощові хмари, і держить там золото, тобто сонце. Індра проверчує небесні скелі, хмари, виливає на землю воду і засвічує на небі сонце. Він вічно воюється з Врітрою, бо
Врітра встає і поправляється після кожної побіди Індри. Помагачами Індри в тій боротьбі служать Марути, вітри, котрі в колядках певне служать ніби сторожею Іванового двора і його грізним військам. Індра ще зветься подавачем харчі, так само як і Йван-Громовик привозить з собою додому три напої, як Ілля пророк, котрий зайняв місце Громовика в фантазії народу, возить по небу калачі, тобто дає землі родючу й плодючу силу. Грецький Юпітер так само узброєний стрілами. В скандинавській Едді Один описується маючим блискучий спис, і його вороги, на котрих він тільки наведе свій спис, не втечуть од смерті. Один має золотий шолом, блискучі лати, восьминогого коня. Він страшенно летить на небі, а за ним біжить грізне військо. Грім то шум від його оружжя, а блискавка то іскри, що сипляться з мечів. Старослов'янський ідол Святовита в Арконі мав при собі здорового меча. Для шанування його держали в Арконі 300 узброєних воїнів. Ідол Руєвита мав при собі коло боків сім мечів, а восьмого держав у правій руці. На Білій Руси додержався переказ про Перуна, що він у лівій руці носив стріли, а в правій сагайдак. Теперечки на Україні Йван-Громовик з'являється в схристиянізованій формі. Народ розказує, що як гримить грім, то то Бог калачі возить, їздячи на небі, а чорт літає попід небом і перекривляє, як той гуркає по хмарах. А Бог розсердиться та й пускає у нього громову стрілу. Як тільки збирається на дощ то чорти вже знають, і зарані ховаються в ліс, неначе вихри один за другим ховаються в ліс. Чорти ховаються під деревом, у дуплах, під звірями, навіть під чоловіком. А не знаходять вбитого чорта тому, що він розливається смолою, і смола входить у землю. Вбитому чоловікові Бог дає спасіння душі. Той чорт у народній фантазії назначає собою дощові хмари, чорні як смола, котрі зараз розливаються дощем, як тільки загримить на небі грім і розіб'є їх блискавкою. Тим-то селяни хрестяться, зачувши грім: вони одганяють од себе нечисту силу. Ті чорти, та темна сила, то та давніша Невір-земля, Вирви-город, про котрого співається в колядках, і котрий має в собі міфічного царя Ворота. Нетрудно вгадати в тих прізвищах Вирви й Ворота змінене ймення давнього злого бога Вед Врітри.