Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрі так довго турбували його душу.
От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!
І які то ідеї колись вилинуть з голов твоїх черкасців? сміявся Воздвиженський.
А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно! От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезія!
Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.
І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, промовив Воздвиженський.
Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.
Що це з тобою сталося?! крикнув він.
Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови! Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.
Потривай же! Розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому Богу!
При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.
Степанидо Сидорівно! Чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? сказав їй на вухо Воздвиженський.
А що? спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очі.
Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в лавру та в пещери.
Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.
Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?
Адже бачиш! Читаю.
А це що? промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.
Книжка! хіба не бачиш?
А чого ж вона обсмалена?
А тим, що Степан Іванович обсмалив її, жартуючи.
Щось воно та не так Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?
Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.
Та нащо ж ви тут її смалили?
Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.
Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? сказала Степанида, оглядаючи стіни.
Нема, бо ти не почепила.
Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба, Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти Богу? Скажи мені по правді, ти хочеш запагубить себе, чи що?
Молюсь,
а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!
Та я так собі спитала Завтра я поїду в лавру в пещери; Їдь і ти зо мною, прошу тебе!
Їдь сама! Чого я поїду. Хіба на Подолі нема церков та чудовної ікони?
Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокійна, доки не побачу, що ти молишся Богу.
То ходім завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.
І на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братстві, де була повнісінька церква прочан з сіл. Він приклався до чудовної ікони і тим заспокоїв свою жінку. Вона на свої очі бачила, як філософ хрестивсь, моливсь, цілував чудовну ікону Богородиці.
Це тобі наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? казав Дашкович. А сказать по правді, сам Воздвиженський навряд чи вірує в Бога, хоч колись і моливсь Богу серед ночі. Ти присікайся лишень добре до його.
В Степаниди Сидорівни почало боліть серце і за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе діло здалось для неї таким великим, що вона не втерпіла й побігла до сестри, бажаючи спасти од вічного вогню Воздвиженського душу.
Здорова була, сестро! сказала вона, вбігаючи до сестри в горницю.
Здорова була, сестро! обізвалась до неї Марта, роблячи якесь діло й ледве повертаючи до неї голову.
Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо наші вчені чоловіки з великого розуму та в голову заходять.
Та мій не дуже-то вчений! Йому нікуди заходить. Може, то твій великорозумний заходить за розум! сказала Марта.
І мій, і твій! Обох я застала в кабінеті Чогось змагались, порозкидали книжки, навіщось палили якусь книжку Щось у тій книжці та недобре написано, коли вони наважились потаєнці спалить її в грубі, так, щоб і ми не бачили.
Марта насторочила вуха й почала ласкавіше слухать сестрину розмову.
Може, вони що погане задумали, щось недобре писали Бо ті вчені люди тепер часом і справді за розум заходять, промовила Марта й попросила сестру сісти. Борони Боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або
Якби пак проти когось! А то проти Бога! сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.
Ох, мені лихо! аж плеснула в долоні Марта Сидорівна.