Добридень вам, Сидоре Петровичу! промовив Воздвиженський і кинувся обнімати й цілувать старого.
Доброго здоров'я вам, Степане Йвановичу! обізвався знехотя Сухобрус, ледве одповідаючи на його цілування.
Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сиділи мовчки, ледве привітались до його. Марта дивилась у свій чай; її чорні брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорні хмари. Степанида ледве осміхалась і копилила свої тонкі губи.
Давно я був у вас в гостях! промовив Воздвиженський.
Давно! знехотя промовив Сухобрус і замовк, прийнявши академічну позу і дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-під покришки самовара.
Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару і котрий був холодний, як вода.
Ваш чай, Марто Сидорівно, зовсім прохолоне, зачіпав її панич.
Нічого те! Я люблю холодний чай, тільки не люблю холодних людей.
Такий прямий і різкий одвіт дуже вдивив і засмутив Воздвиженського. Він бачив її завжди тиху, спокійну, добру і вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай і ледве мочила ложечкою губи. Її великі очі були повні сліз. Вона була сердита і ледве здержувала себе. Не стільки гірка кривда, як злість налила її очі сльозами.
В мене було такого діла! Так багато діла! Я оце скінчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академії. Вибачайте мені, що я так нечасто навідувався до вас! просив Воздвиженський, і в його голосі й справді почулась м'якість і жалібність.
До нас то й не було часу, а як до кого іншого, то й час знайшовсь, промовив Сухобрус, дивлячись у вікно проз Воздвиженського голову.
От як Дашкович, то й діло робив, і нас не забував, промовила Степанида.
Воздвиженський бачив, що хазяїн і дочки такі холодні, неначе їх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совісно анітрошки! Його великі сірі очі так само дивились сміливо. Він просто міркував, як купець у крамниці перед покупцями, з котрого боку пристать і як почати річ, так почать, щоб усе діло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нічого не втратить.
А Марта все сиділа непорушно та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини. Її лице було бліде, брови й губи, трохи втягнуті, виявляли велику енергію. Вона не змогла, не зуміла здержать злості, і сльози закапали з очей.
«Треба починать діло або втікати!» шепотіла Воздвиженському думка. Він хотів уже говорити, тільки якось не знаходив слів. Він побачив сльози на Мартиних щоках і тільки подумав: «Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жінкою! треба приступать!»
І він приступив. Просто й ясно, голосно на всю хату, він оповістив, що його справа в академії скінчена, що йому час приступать до сватання, і він нікого більше не вибирав, ні про кого більше і не думав, окрім Марти Сидорівни.
Тепер за вами черга, Марто Сидорівно! промовив Воздвиженський.
Марта розридалась. В неї набралось сліз повнісінькі очі; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, і більше не держала їх.
Дайте мені хвилинку подумать, піти в садок! промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, і він почав говорити без всякої церемонії.
Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з ґрунтом? почав будущий
зять.
А так! В мене дві дочки, як ви знаєте. Більше роду й не маю. Марті дам новий дім, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цім флігелі! А по моїй смерті Степаниді зоставлю флігель
Чи ми ж помиримось?
Треба мириться Тільки ви знаєте, що я своїх дітей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю ґрунт і на тім ґрунті збудую новий дім, а флігель запишу пополовині на двох. Схотять, продадуть чи поділяться, про мене.
Розумні ваші слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. Чи не можна, Сидоре Петровичу, всі ваші слова записать на папері? Ваші слова золото! Шкода буде, як вони так і полинуть в повітрі
Сухобрусові очевидячки не сподобалась така річ.
Коли ви мені, старому батькові, не ймете віри, то я й запишу на папері. Не заберу ж я всього на той світ. І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дім, а решту так, як він казав. Воздвиженський сховав той папір у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те і старий батько. Всі вернулись до хати. Всі неначе переродились, були веселі, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очі у землю, як жених брав її за руку, й ніби крадькома тільки насмілювалась глянуть на його. Одна Степанида була невесела тим, що Дашкович не просив і досі її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.
А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? спитав Сухобрус.
А де там! Хто його там думав свататься. Так тільки туманив людей.
Навіщо? Недобре! Їй-богу, недобре! тихо промовляв Сухобрус, просячи всіх за стіл і сідаючи обідать.