Наші московські святі боролися ще більше і полатали боки самому сатані! сказав енергічно Воздвиженський, которого національне чуття було трохи зобижено. Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святіша. Думаєте, що у вас мощей більше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! говорив уже сердито Воздвиженський і трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його ліктем під бік.
Ой! Хто ж видав так говорити про святі мощі, благочестиво промовив Сухобрус і перехрестився. Святий Київ, свята і Москва. Хто ж проти того що говорить.
Сухобрус поналивав чарки, і всі випили й стали ще веселіші.
Ой ви, уми-розуми! промовив сміливо Сухобрус. Але, мабуть, не одгадаєте: що після чаю! А нуте! хто одгадає? Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що після чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.
Ні! ні! казав Сухобрус, тріпаючи головою.
Треба додому йти! обізвався Дашкович.
Ні! тріпнув головою Сухобрус. От тобі уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академії. Після чаю слідує воскресенія мертвих і жизні будущаго віка, амінь! промовив Сухобрус слова «Символу віри».
Всі засміялись; навіть панни осміхнулись і запишались.
А хто не родився й умре? Хто родився і не умре? знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша. Її швидко одгадали, що не родивсь і вмер Адам, родивсь і не вмер Ілія та Єнох, бо обидва були взяті живими на небо, як написано в Біблії.
О уми! ото розуми! одгадали! хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й спинивсь коло картини Ноя з синами.
Що це у вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ноє».
Е!
у вас, бачу, гітара є! промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.
Я колись співала, та вже позабувала, промовила кокетливо Марта. Просіть сестру.
Воздвиженський зняв з стіни другу гітару й поніс Степаниді. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.
Коли ви не хочете, то ми будемо співать з Дашковичем. Ану! починай української!
І Дашкович сміливо почав тенором «Вийди, дівчино! вийди, рибчино!». Воздвиженський підтягав басом і так ламав українські слова, що панни не могли вдержаться од сміху. Одначе Марта почала акомпанувати на гітарі, а за нею й Степанида на другій. Пісня вийшла дуже гарно, бо її співали вмілі голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничі скінчили й просили співать самих паннів. Вони мусили заспівать «Сизого голубочка». Голоси їх були добрі, але не дуже тверді й сміливі. Вони співали й пишали губи, а од того пісня виходила дуже вже сентиментальна.
Годі вже того голубочка! Заспівайте лишень «Горлиці»! От пісня! говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлиці» дрібно й голосно. До їх пристали паничі. Пісня була така весела, така жвава, що підіймала ноги до танців.
Заспівайте ж іще нашої пісні, та жалібної-жалібної, просив Сухобрус.
І всі разом заспівали «Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?».
Ой, не співайте, бо буду плакати! просив Сухобрус, переслухавши пісню. Що мені згадала ця пісня? Яку давню давнину пригадала вона мені! І мою молодість, і мою покійницю, і мої літа давні, навіки минувші!
Вже на сході небо зачервоніло, а гості все співали та співали, та випивали. Нарешті, сам Сухобрус став серед хати і почав співать церковних пісень. До його пристали студенти, а за ними мусили співать і панни. Вже надворі стало розвиднюваться, а вони всі співали «Взбранной воєводь та «Многая літа!».
В Братському монастирі задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.
Дашковичу! чуєш? промовив Воздвиженський.
«Час додому, час! забарилися!» затягли всі, і паничі почали прощаться з хазяїном і дочками. Всі випровадили їх у двір і розпрощались з ними. Хазяїн і дочки просили студентів не забувать їх і одвідувать якнайчастіше, тільки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свіжий і росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усіх золотих хрестів Старого Києва, на високих горах, з'явились червоні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибокій темній тіні.
Студенти ввійшли в монастирську браму, де стрілось їм кілька перекупок з кошиками в руках. Двері в корпусі були вже одчинені. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на ліжка, змучені днем і ніччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кімнати, приклав палець до лоба, довго думав і сказав:
Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелізти доконче в мій садок, зайти до моєї господи несподівано й негадано в таку пізню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус під впливом «Печерського патерика», начитавшись за спокуси од злих духів. Йому і в голову не прийшло, що діло сталося дуже просто й випадком.
Щось буде! все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. Дочки! готуйтесь до весілля! Ось що буде! промовив батько весело до своїх дочок і пішов спать.