Мушу зауважити, це не ваша царина, Пойнтсмене, усміхається д-р Аарон Траустер. Ваші подразники зазвичай структуровані, чи не так?
Вважатимемо, що я відчуваю якусь нездорову цікавість.
Та ні, не будемо. Лишень не кажіть, що не забрудните в цьому ваші чисті павловські ручки.
Ні, Траустере, не зовсім так. Якщо ви вже про це почали. А ще ми залишили дуже структурований подразник. Власне, той самий, що нас і зацікавив. Хочемо піддати Слотропа дії німецької ракети
На ліпленій гіпсовій стелі над головами присутніх буяє методистське бачення Царства Христового: леви обіймаються з ягнятами, фрукти нестримним потоком сипляться в руки й під ноги джентльменів і леді, селян і молочниць, лиця у них не надто природні. Крихітні створіння злісно шкіряться, хижі звірі наче обкурені чи сонні, а люди взагалі нікому не дивляться у вічі. А в «Білій візитації» багато дивини й поза стелями. Класична «маячня» в найкращому вигляді. Комора спроєктована під арабський гарем у мініатюрі нині про причини можна хіба гадати, там повнісінько шовків, вічок і ліпнини. Бібліотека якийсь час правила за хлів, підлога опущена на три фути й до порога завалена багном, у якому велетенські глостерширські плямисті свині бабралися, рохкали й байдикували літо за літом, розглядали полиці з клейончастими томами та міркували, чи добре вони смакуватимуть. У цій будівлі вігівська ексцентричність сягає доволі нездорових меж. Кімнати трикутні, сферичні, зведені в лабіринти; хоч звідки поглянеш, витріщаються чи шкіряться портрети чудасій генетики. На фресках у ватерклозетах Клайв і його слони топчуть французів під Плассі , водограї зображують Саломею з головою Івана Хрестителя (вода тече з вух, носа й рота), на підлозі мозаїчні образи різних версій Homo Monstrosus , оригінальне захоплення тих часів зусібіч один за одним циклопи, гуманоїдна жирафа, кентавр. Повсюди куполи, гроти, гіпсові квіткові композиції, стіни завішані витертим оксамитом або парчею. Балкони випинаються у неймовірних місцях, і над ними нависають ґорґулії, чиї ікла залишили не один слід на головах необізнаних новачків. У найсильніші зливи ці чудовиська здатні хіба пускати слину водостоки, що їх живлять, багато століть тому вийшли з ладу, очманіло повзуть черепицею повз карнизи, мимо тріснутих пілястрів, завислих купідонів, теракотового личкування на кожному поверсі й бельведерів, іржавих стиків, колон у псевдоіталійському стилі, стрімких мінаретів, кривих перехняблених димарів будь-яка пара спостерігачів, хоч би як близько вони один до одного стояли, через оргію самовираження бачитимуть різну споруду, у яку до самої реквізиції цієї Війни кожен власник додавав щось своє. Спершу підїзну дорогу облямовують фігурні деревяні куафюри, відтак вони поступаються місцем модринам і вязам: качки, пляшки, равлики, янголи й повелителі стипль-чезу рідшають, що далі котиш вимощеною щебенем дорогою, розчиняються у зівялій безгучності, в тінях тунелю меланхолійних дерев. Вартовий, темна постать із білою портупеєю, стовбичить у мареві твоїх затемнених фар зі зброєю напоготові, і перед ним мусиш загальмувати. Собаки, навчені й смертоносні, пильнують за тобою з лісу. Ось уже підступає вечір, уже пролітають гіркі лапаті сніжинки.
А оцей, коли Джемф виробляв у нього умовний рефлекс, викинув подразник.
Бачу, д-р Джемф заходив сьогодні поглянути на твою штучку, га?
«50 000 дражнилок Ніла Ноуспікера».
§ 6.72. «Жахливий Нащадок»
«Нейленд Сміт Прес»
Кембридж, Массачусетс,
1933
ПУДИНГ: Але ж це
ПОЙНТСМЕН: Сер?
ПУДИНГ: Це ж якось не по-людському, Пойнтсмене. Отак лізти в чужу голову?
ПОЙНТСМЕН: Бригадире, ми продовжуємо багаторічну традицію експериментів та опитувань, і то Гарвардський університет, армія США. Навряд чи це недостойні інституції.
ПУДИНГ: Ми не можемо, Пойнтсмене, це звірство.
ПОЙНТСМЕН: Але ж американці його вже обробили! Ви що, не розумієте? Ми ж не розбещуємо незайманих чи щось таке
ПУДИНГ: А ми хіба мусимо, якщо навіть так чинять американці? Треба, щоб вони нас розбестили?
Ще десь 1920-го Ласло Джемф дійшов висновку, що оскільки Вотсон і Рейнер успішно виробили у свого «Малого Альберта » умовний рефлекс жаху перед будь-чим пухнастим, навіть перед власного матірю в хутряному боа, то він, Джемф, напевне спроможеться зробити те саме зі своїм «Малим Тайроном» і сексуальним рефлексом. Джемф був тоді у Гарварді запросили з Дармштадту, це сталося на світанку його карєри, до плавного переходу в органічну хімію (доленосна зміна сфери діяльності, як і за століття до того прославлений перехід самого Кекуле до хімії від архітектури). Для експерименту Джемф одержав невеликий грант Національної науково-дослідної ради (в рамках програми психологічних досліджень ННДР, започаткованої під час Світової війни, коли виникла потреба у методах відбору офіцерів і кваліфікованих рекрутів). Можливо, через недостатнє фінансування доктор і поклав собі стояк малого за цільовий рефлекс. Вимірювати секрецію, як те робив Павлов, означає різати. Вимірювати «страх», рефлекс, обраний Вотсоном, означає надмір субєктивності (що є страх? Що таке «сильний»? Хто ухвалює рішення, коли ти на-місці-в-полі, а повагом звірятися з Таблицею Страху просто немає часу?). У ті дні не було потрібної апаратури. Джемфові залишався хіба що трипараметровий «детектор брехні» Ларсона-Кілера, але ж детектор тоді ще був експериментальною моделлю.