А ти направду пірат, прошепотіла вона останнього дня ніхто з них тоді не знав, що останнього, ти приїхав і забрав мене на свій піратський корабель. Дівчину з порядної родини з усталеними умовностями. Ти мене зґвалтував. Тепер я Руда Хвойда Відкритих Морів Цікава гра. Запитати б, чому їй таке раніше не спадало на думку? Гралися в останній (уже останній) день до сутінок, з полудня до вечора, цілі години траху, завелися так, що й не розєднатися, і не помітили, як орендована кімната мяко погойдується, стеля послужливо опустилася на фут, лампи хитнулись у своїх гніздах, якась частка руху по Темзі породила солонуваті крики понад водою, корабельні ринди
Але поза цим, за навислим небо-морем, урядові гончаки вже натрапили на їхній слід підступають ближче, пливуть катери і лискучі гермафродити на службі закону, агенти, котрі, побувавши в бувальцях, згодяться на її безпечне повернення, не наполягатимуть на його страті чи увязненні. План простий: завдати йому досить серйозного поранення, і він отямиться, повернеться до звичаїв цього світу, звареного, як круто зварене яйце, до звичного розкладу, замкнувши коло ночі, аби цю ніч скомпрометувати
Вони розлучилися на вокзалі Ватерлоо. Там зібралося святкове юрмище проводжали «Роту Диво-Карликів» Фреда Ропера на імперський ярмарок до Йоганнесбурга, Південна Африка. Карлики в темних пальтечках, вишуканих платтячках та приталених курточках бігали по всьому вокзалу, поглинаючи прощальні шоколадки і потрапляючи під обєктиви репортерів. Тальково-бліде обличчя Скорпії в останньому вікні навпроти крайнього виходу розбило йому серце. Від Диво-Карликів та їхніх шанувальників долинула хвиля смішків і найкращих побажань. Ну що ж, подумав Пірат, а чи не повернутися мені до Армії?..
Її обличчя біля затуманеного диханням вікна, ще одна туманність, ще один вибрик зимового світла. Позад неї пролітають білі віхті дощу.
А чого він сам тих собак ловить? Він же якийсь начальник? Не може знайти якогось хлопчака, абощо?
Ми називаємо їх «персоналом», відповідає Роджер, і я не знаю, нащо Пойнтсмен робить те, що робить. Він послідовник Павлова, люба моя. Він член Королівського коледжу. Звідки мені знати цих людей? Їх важко зрозуміти, як і тих, у «Сноксолі».
Вони обоє сьогодні знервовані, напружені, як шибки з кепсько гартованого скла, і коли що врозліт, від будь-якого недоречного доторку в ниючій матриці стресів
Бідолашний Роджер, бідолашне ягнятко, така жахлива війна.
Отже, так? Він
дім у закритій зоні під аеростатами на південь від Лондона. Евакуйоване в 40-му році містечко досі «регулюється», фігурує у списках Міністерства. Роджер і Джесіка вселилися в цей дім незаконно акт непослуху, який не оціниш, поки їх не заскочать. Джесіка привезла із собою стару ляльку, морських черепашок, тітчину валізу, повну мережаних трусиків і шовкових панчіх. Роджеру вдалося роздобути кілька курок, хай несуться у порожньому гаражі. Зустрічаючись у будинку, завжди привозять одну-дві живі квітки. Ночі сповнені вибухів, вантажівок і вітрів, які тягнуть до них через пагорби останній сплеск моря. День починається з філіжанки чогось гарячого та сигарети за кульгавим столиком, який Роджер підвязав рудою мотузкою. Говорять завжди мало, лишень доторки і погляди, і спільні усмішки, і нарікання на неминучість розлуки. Нужденно, голодно, холодно найчастіше параноя не дає ризикнути і розпалити вогонь але вони хочуть цього, хочуть настільки, що заради цього візьмуть на себе більше, ніж коли-небудь їх агітували. Вони кохають одне одного. Пішла та війна до сраки.
Дощить. Вітер ледве дихає, приносить запах, дивний для жертви, вона жодного разу навіть близько не підходила до лабораторії.
Цей запах етер, ним тхне від пана Едварда В. А. Пойнтсмена, члена Королівського хірургічного коледжу. Собака ховається за зруйнованою стіною, і ледь зникає кінчик хвоста, докторова нога провалюється в гостинне біле горло унітаза, якого доктор, зосередившись на здобичі, не помітив. Він незграбно згинається, витягуючи унітаз з купи сміття, стиха проклинаючи всіх нехлюїв, маючи, зокрема, на увазі не себе, а господарів потрощеного помешкання (якщо їх не вбило вибухом) або ж тих, хто вчасно не поцупив унітаз, у якому доктор застряг, здається, доволі ґрунтовно
Містер Пойнтсмен підтягує ногу до розбитих сходів, злегка розмахується, аби не налякати собаку, і бє унітазом об балясину з мореного дуба. Унітаз лиш тенькає у відповідь, дерево здригається. З нього знущаються ну гаразд. Він сідає на сходинки, які височіють просто неба, і намагається зняти з ноги цю трикляту штуку. Не вдається. Доктор чує, як невидимий собака кігті тихо цокають щезає у безпечному льоху. В унітаз навіть рука не пролазить, аби розвязати шнурівку бісового черевика
Поправивши отвір плетеного підшоломника під носом так, що стає лоскітно, і поклавши собі не панікувати, містер Пойнтсмен встає, чекає, аби розійшлася кров, знову піднялася, застрибала мільйонами відгалужень посеред нічної сльоти, розсмокталася і втишилася а тоді, накульгуючи і дзенькаючи, рушає назад до авто, щоб там йому допоміг юний Мехіко, який, сподівається доктор, не забув прихопити електричного ліхтаря