Один звернувся до мене, запитав, як непомітно пробратися до школи, пояснив, що в куполі обсерваторії з південної сторони засів німецький снайпер, треба його «викурити» звідтіля. Як уміла, вказала солдатам найбезпечніший шлях, а сама побігла додому з пустими відрами.
Біля нашої хвіртки були два німецькі солдати, вони намагалися її відкрити, та вона, замкнена зсередини, не піддавалась, тоді один з них вдарив прикладом у вікно сусіднього будинку, воно розлетілося з рамами, один за другим вони влізли в середину, через хвилину показалися біля дверей нашої хати, загримали прикладами. Відкрив батько, зайшли, почали оглядати всі кутки, один заліз в погріб, другий заглянув на піч, під постіль. Ми стовпилися у кутку, переляканими очима дивилися на прибульців. Один з них впився очима у Фіму, схватив за груди, прошипів: «Юда?»
Батько показав йому на ікони в кутку, а мати крадькома сунула Фімі в руки хрестик. Та німець почав його тягти з хати, ми з Тамарою не відпускали, так всіх трьох він і витяг надвір. Та в цей час почувся страшний вибух у школі, потім другий, третій, над нею зайнялося полумя, почулася кулеметна стрілянина.
Не до нас стало воякам, відпустили: побігли туди, де рвалися снаряди, йшов справжній бій.
Над школою бушувало полумя, чорний дим здіймався вище тополів.
Вранці наступного дня все стихло.
Прийшла сусідка і повідомила, що місто звільнене.
На третій день ми з Лізою пішли в центр міста. Радісно було йти знайомими вулицями, нікого не боятися. Коли вийшли з тунелю під вокзалом, зустріли трьох офіцерів, як знайомим, посміхнулися, а один з них презирливо кинув у вічі: «Німецькі вівчарки!».
Обпекли ті слова, почуті з вуст таких рідних нам солдатів, яких чекали, боготворили, стало боляче і гірко, затьмарилося сонце, мовчки повернулися додому. Нам було лише 16, чомусь згадалася синьо-червона спина Васі, жахи і злидні пережитих років окупації, довго не могла я спокійно дивитися на військових. Тільки з роками зрозуміла, що той офіцер теж жертва війни і пропаганди.
Квітень був спокійним, налагоджувалося життя, хоч знали і відчували, що війна триває.
В ніч на 2 травня над містом зявилися фашистські літаки, бомбили депо, залізницю, товарну станцію. З тієї ночі польоти почастішали. Коли вдень прилітав літак розвідник, знали: вночі будуть бомбити. Жахливим було бомбардування 20 травня, коли бомба влучила в потяг з боєприпасами, почали розриватися снаряди, патрони, здавалося, що місто оточене з усіх боків і в нього стріляють з гармат і кулеметів. Багато було розбито будинків по вул. Київській, в центрі міста вщент зруйнований технікум, в бомбосховищі якого в ту ніч було багато людей, постраждав кінотеатр «Окрев», в ньому теж були люди.
Нальоти продовжувались до кінця серпня. Першого вересня 1944 року діти пішли в школу. Я в 9 клас школи 57 (тепер НЗ 5), сестра Тамара в 7 клас СШ 1. Брат Вася назавжди лишився в братській могилі жмеринчан-підпільників в м. Тирасполі.
Настала весна 1945 року, відсвяткували 1 Травня, а через тиждень День Перемоги, радісний, сяючий, з піснями і танцями, сміхом і сльозами...