Війна очима дитини під редакцією Μ. І. Біньківського
Передмова
...Троє підлітків зустріли пізнього вечора молодого чоловіка, батька двох дітей, без попередження накинулись на нього, побили по-звірячому так, що він потрапив у лікарню...
Автори цієї книги, які бачили Велику Вітчизняну війну своїми дитячими очима, звертаються до всіх діячів від культури з закликом: «Схаменіться, припиніть пропагувати насильство, гвалтування, війну. Війна це горе, страждання, смерть». Наші спогади про минулу трагедію людства допоможуть молодим цінувати життя, сприятимуть вихованню поваги до людини.
Біньківський Микола Іванович
Відмінник народної освіти, учитель-методист. Разом з дружиною виховали двох синів. Тепер проживає в м. Жмеринка.
Чудовою видалась мандрівка. По дорозі додому вирішили оглянути ще церкву архітектурний памятник минулого століття і шкільний будинок колишню садибу поміщика.
Зупинилися на безлюдному влітку шкільному подвірї, розглядаючи старі стіни, вікові дерева навколо, залишки муру.
І згадалося мені давнє, напівзабуте. Саме тут 22 червня 1941 року піонерські сурми розбудили табір, який за тиждень до того розмістився в стінах школи.
Перед приниклими дітьми, яких вишикували на площі, виступив директор з повідомленням, що після сніданку їх поведуть на залізничну станцію, відправлять додому, тому що склались якісь несприятливі для їх перебування у таборі умови, а через тиждень вони знову повернуться і продовжать свій відпочинок. І ще наказав: якщо по дорозі на станцію у небі зявляться літаки з чорними хрестами на крилах, негайно всім розбігатися у різні сторони і падати на землю.
Діти не розуміли зловісного змісту сказаного, але дехто уже повторював слово, почуте від одного з батьків, який приїхав забрати сина «війна!»
По дорозі на станцію дивилися у небо, чи не летять літаки з чорними хрестами,
щоб уже розбігатися у різні сторони.
Та не тільки ми, діти, а й дорослі ще не осягли розумом, яка біда прийшла на нашу землю.
А вночі з 6 на 7 липня перші бомби упали на край міста можливо, то було не умисне бомбардування: фашистський літак ніс смерть десь далі, чи не на Київ, але, підбитий нашими зенітками в районі хлібозаводу, спасаючи свою шкуру, потягнувся на захід, звільняючись від смертоносного вантажу.
Одна з бомб упала на стару черешню край дороги, взірвалася в повітрі, від вибухової хвилі повилітали з рамами вікна хатини, де спав на долівці одягнений та взутий вчорашній піонер. Проснувся від страшного гуркоту, сліпуче полумя освітило перелякані обличчя дорослих, здригнулася вдруге і втрете земля, почулося стихаюче надривне гудіння літака і настала тиша. Хтось заговорив, а дід Янко, кинутий вибуховою хвилею на землю, запитав сусіда: «Якове, я живий?» «Та певно, що живий, коли говориш,» відповів той.
На підвіконня скочив знадвору кіт, блимнув у темряві вугликами очей, хтось жахнувся, потім натужно розсміявся.
Статечний дядько, учасник першої світової війни, сказав, що фашистські бомбардувальники можуть повернутися, то треба тікати далі від міста, в Малу Жмеринку.
Бігли мовчки, було темно і страшно, минули село і пішли долиною на Станіславчик.
Світало, коли добралися до хати родичів. Так почалася для мене війна.
Через кілька днів девятирічний хлопчик разом з дорослими дивився сумними очима на відступаючі війська Радянської Армії. Стомлені, запилені солдати йшли нескінченним потоком по трасі Шаргород-Жмеринка, йшли зранку й до вечора, і день, і другий, і третій. Проїхала солдатська кухня, пройшов останній загін, опустіла дорога, стало тихо і моторошно.
З висоти виселка за Станіславчиком було видно, як останній потяг залишив місто, прямуючи на схід. Та біля Вапнярки налетіли на нього фашистські стервятники, скинули кілька бомб, одна з яких влучила в паровоз, загинув машиніст, розбіглися ті, хто хотів залишити свій край, спастися від фашистського нашестя.
А машиніст і кілька пасажирів знайшли вічний спокій на пагорбку під лісом. Ще день панувало безвладдя, чулися вибухи в Жмеринці і десь далі, на сході.
Обивателі не дрімали: почали розбивати в містечку магазини, тягти все, що попадало під руку: миски, відра, одежу. Немолоді уже чоловік з жінкою несли на собі шафу.
Сімнадцятого липня, десь о другій половині дня, жінка, що поралась на городі, біля дороги, неголосно скрикнула: «Німці йдуть!».
На шляху від Мурафи показалися військові машини, мотоциклісти в касках, бронетранспортери. На великій швидкості, не зупиняючись, вони мчали на Жмеринку.
Через два дні повернувся додому. Рідна хата показалася чужою на пагорбі. Вікно було вибито під час бомбардування. Після липневої грози впала стеля: осколком був пробитий дах. Вхідні двері пробиті кулями. Німці в перші дні окупації нишпорили по хатах в пошуках харчів і цінностей. Залізли і до нас через вікно. Там було злиденно пусто. В кутку висіли ікони, прибрані вишитим рушником, а біля столу скриня, велика, але порожня. На дні її лежали прикриті ганчіркою три черстві хлібини, приховані батьком на чорний день, та пожовклі весільні рушники все, що лишилося від матері.