Не можу сказати, що ластівка була товариська і легко звикала до людей. Але Іся думала інакше. Дівчинка могла годинами розповідати про те, яка її Манюся кмітлива, як добре все розуміє і яка вона рада, що має де перезимувати й дочекатися весни.
Тим часом минула зима. Ранньою весною почала Іся виносити свою Манюсю надвір. Пташина й на сонечку була млява і смутна. Правда, інколи вона пробувала злетіти то на паркан, то на ганок. Але робила це якось неохоче, незграбно, без тієї дивовижної легкості, з якою літають ластівки. Та найбільше вона любила сидіти в Ісі на плечі і щебетати їй на вухо про свої ластівячі справи. Іся дуже непокоїлась.
Що ж його робити, дядечку? бідкалася вона. Невже в неї не зрослося крильце?
А хіба ти не хочеш, щоб Манюся зосталась у тебе назавжди? спитав якось я Ісю, коли дівчинка вирішила навчити ластівку літати, випускаючи її з віконця на даху.
Іся жахнулась:
Я хочу, щоб Манюся була зовсім здорова! А як настане справжня весна і ластівки повернуться з вирію, хай моя Манюся теж має гніздечко. І матиме діток. А то що ж вона робитиме, як залишиться калікою?
І почалося навчання. Тривало воно недовго. Настав день, коли ластівка злетіла на самісінький вершечок ясеня і просиділа там аж до смерку. А назавтра вранці ми її там уже не побачили!
Бо того дня зявилися хмари ластівок і біля дзвіниці старого костьолу, і біля ратушної вежі. Цілими роями вони кружляли над містом. А незабаром у кожній ніші, в заглибинах стін та мурів закипіла робота будувалися гнізда.
Іся була щаслива. Вона розповідала мені, що і в її Манюсі є десь тут, у місті, своє гніздечко.
А ти не знаєш, де? запитав я.
Коли б навіть і знала, однаково не ходила б до неї, відповіла мені дівчинка. Хіба вона має час теревені правити? Їй треба діток виховувати! Адже правда?
Настало літо. Якось після обіду забігла до нас Іся. Сидимо ми з нею в садку й розмовляємо про те про се. Іся їсть своє улюблене вишневе варення. Раптом бачу блюдечко з варенням повзе у неї з руки, а ложечка попливла десь аж до вуха. Ісині ясні очі все більшають, більшають от-от, здається, вискочать.
Що сталося, маленька? питаю її.
А вона приклала палець до вуст і шепоче:
Он вона! Он! Бачите, дядечку? Прилетіла!
І показує мені ложечкою на ластівку, що сидить на паркані зовсім близько біля нас.
Манюсю! покликала її Іся.
Ластівка защебетала пронизливо, дзвінко, потім облетіла круг стола раз, удруге. Тоді сіла на край лавки, неподалік від Ісі. І за мить полетіла!
Я знала, що вона прилетить подякувати нам за те, що ми її виходили! вигукнула Іся так радісно, що аж замахала під лавкою ногами. А тоді уже спокійніше промовила: Авжеж! Хіба мало у такої пташини власного клопоту? Чого ж дивуватися, що вона так скоро полетіла. Правда?
Правда, Ісєнько, правда, люба маленька матусю! Ти, як ніхто, розуміла чужі клопоти й завжди ладна була прийти іншим на поміч!
Гуска Малгося
А було це так. Літо. Спека. Задуха така, що язик у роті сохне від спраги. Йду селом і думаю, де б то напитися води. Аж бачу садок!
Запахло мені грушками, соковитими яблуками,
сливами. Швиденько повернув до того садка. Йду поміж дерев зарослою стежкою. Озираюся, шукаю садівника. Раптом хтось як ущипне мене за литку, як засичить люто-люто! Я сахнувся вбік, і враз почулося таке голосне гелготання, ніби хто засурмив у ріг.
Гуска! Припнута шворкою за ногу! Гелгоче, аж захлинається! А тільки замовкне, то зразу витягає до мене шию, щоб ущипнути за ногу!
Нарешті прийшов садівник. Гуска подивилася на мене, тоді на свого господаря і почала спокійнісінько скубти траву.
Молодець, Малгосю, похвалив її садівник.
Вона лагідно загелготіла.
Що це таке? Невже ви тримаєте на привязі, замість пса, гуску? питаю садівника.
Авжеж, відповідає. Ця гуска надійніша від собаки. Нікого й на крок не підпустить до куреня. А як хтось зявиться в садку, вона так засурмить, що за кілометр чути. Мені ніхто так саду не допильнує!
Оце-то гуска! здивовано вигукнув я.
Хіба ви не знаєте, що гуска це найкращий сторожовий пес? усміхнувся садівник.
Я таки цього не знав. Знав лише, що давно, дуже давно, десь тисячу років тому, гуси врятували Рим. Своїм гелготанням вони розбудили вартових, що поснули на міських вежах, і через це галлам (був колись такий люд) не вдалося вночі захопити Рим.
Але не думав я і не гадав, що на власні очі побачу гуску, яка стереже сад! Їм якесь яблуко чи грушу, поглядаю на гуску і гомоню з садівником. Довідуюсь, що він купив Малгосю малесеньким гусятком.
Всю зиму й початок весни вона просиділа у мене в хаті. А влітку я купив оцей садок і поставив її тут сторожем!
А хто її назвав Малгосею?
Шкільна вчителька. Певне, жартома, а це імя так до неї й пристало Малгосю! гукнув він.
Га, га, га! весело озвалася гуска.
А що ви зробите з гускою восени, коли треба буде їхати звідси? питаю садівника.
Він здивувався.
Як то що? Зїм, та й годі.
Що б ви зробили на моєму місці, почувши таке? Певне, те саме, що й я. Я врятував Малгосю від смерті. Поторгувався й купив її у садівника.