Заради бога, це ж добровільний внесок, хто скільки дасть. Зазвичай дають триста.
Гривень? уточнила сукня.
Ну, поки що не рублів, уточнили сині лікарняні.
Сукня клацнула сумочкою і віддала гроші, сині лікарняні задоволено схлипнули:
Ось на тій поличці розміщуйте дідуся, будь ласка. Заходьте, хлопці, тягніть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна підняти, якщо потрібно.
Скільки це часу займе? темна сукня розслабилася, але не подобріла.
Хвилин тридцять, не більше, відповіли чорні штани з похоронного.
Добре, я на вулиці почекаю. Тут кафе поруч є? Мені б випити чого-небудь, бажано, міцного. Ну і запах тут у вас.
А ходімо до мене! У мене коньяк, запропонували, виляючи штанинами, сині лікарняні. В холодильничку.
А ходімо! молоді загорілі ноги різко розвернулися на підборах до виходу, і Кабан побачив пружні блискучі гомілки. День попереду важкий.
І спекотний, підтакнули сині лікарняні.
Кабанові здалося, що він навіть відчув, як у синьоштанього санітара від передчуття коньячного задоволення заворушилися пальці ніг.
Чуєш, Греку, а нащо ти дівці про півгодини гнав? Тут же роботи на сім хвилин. Дід цілком нормальний, раз-два підправити і готовченко.
Ага, братан, а по півштуки вона нам за сім хвилин, думаєш, відвалить? А от за півгодини відвалить. Отже, діставай причандалля, давай діда фарбувати.
Мужики заметушилися довкола Сергія Петровича, дістали інструменти і взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рідше дихати і думати про щось своє.
Раптом він почув характерний шелест целофану сигаретної пачки і клацання запальнички, в морзі миттєво запахло міцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися і не шуміти, і ледве стримав стогін палити захотілося неймовірно.
Агов, ти щось чув? поховальник відірвався від обличчя старого.
Що чув? другий зосереджено відкорковував чекушку.
Ну, начебто гикнув хтось.
Я не гикав, «шпок» відкоркувалася чекушка.
Тобто, це не ти гикав?
Та ні, тобто так це не я гикав. Тобто, ні. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!
Так тихіше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закінчив дідуся прикрашати.
Буде тобі, давай вже.
Кабан почув, як мужики відсьорбують з пляшки полицю, де лежав Сергій Петрович, він не бачив, і що там відбувалося, міг реконструювати лише за звуками. «Як сліпий могіканин уночі в преріях», подумав Кабан, колись у дитинстві він зачитувався Фенімором Купером.
Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?
Так нікому. Вони начебто і не наші, але в той же час начебто і наші, а забрати нікому.
Це як?
Ну, не місцеві вони, росіяни, з Уралу звідкись, типу розвідка «Новоросії». Невдало зайшли.
Всі семеро?
Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, місцевий, іловайський, а хлопчисько син його. Попали під міномети, їх усіх разом і накрило.
Бля, укропи фашисти! Дітей не жаліють!
Та хіба ж вони кого пошкодують? Всім кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росія показує?
Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і всі зусилля останніх днів і ночей, вся його пруха закінчиться здадуть із потрухами. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед дзеркалом, карі очі, але несподівано перемкнувся на свій загін. А як там хлопці? Він раптом усвідомив, що за весь цей час запитання про долю товаришів лише пару разів виразно звучало в його голові. Від дружини він знав, що хлопці вийшли до Маріуполя і начебто без утрат, але що і як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумів причину він жене від себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Ні, як військова людина він розумів, що життя сорока чотирьох бійців, цілого загону, важливіша, ніж доля трьох прикордонників, яких узяли в Амвросіївці в полон після відходу загону, тим більше, важливіша, ніж життя і свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалі жодних інших шансів, ніж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже можна було подзвонити звичайним телефоном у відділення Кабан не знаходив відповіді, але для себе вирішив на хлопців зла не тримати, врятується тоді й запитає, як було діло. Він не вірив у злий намір, надто багато хороших товаришів у нього залишалося в загоні. По тамбуру зацокали підбори, і Кабан знову побачив знайомі ноги і край темної сукні. Схоже, ногам і сукні в гостях у синіх лікарняних штанів сподобалося, бо підбори цокали дзвінко.
Ну, що, хлопчики, впоралися?
Готовий ваш дідусь.
Виносьте, машина чекає.
Так а
грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставці на місце, ніякого самовивозу.
Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!
Все отримаєте. Але по факту, як і домовлялися.
Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краї ковдри і потягли Сергія Петровича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовні, знайти і докурити бички. Мабуть, його зупинило лише відчуття самозбереження у половинках каламутних вікон раз у раз миготіли чиїсь ноги, та й останній дідусь, судячи з усього, саме сьогодні чекав депортації.