Так хіба Донецька з Білгородською межують?
Через Росію.
Спасибі, я поговорю з дружиною, може, і зберемо стільки.
З цієї розмови Кабан зробив для себе лише один невтішний висновок його перебування в лікарні стало загальновідомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися про місце, де він ховається. Але рано чи пізно, як засвідчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається, було б бажання. Кабан не вірив у добрі наміри людей, але він вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер і поведінка, за його спостереженнями, більшості місцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потім ставленням до українських військових, України, «денеер», Росії і всього іншого. Хоча Росія все ж у головах більшості посідала домінантну позиції Росія світилася мрією, як якесь Ельдорадо, що подарує щастя після здійснення мінімальних зусиль, а можливо, навіть і без зусиль узагалі. Ці люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу з іншого світу людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, раз уже чужак тут, не гріх і заробити з нього не убуде, а родині користь. У лікарні годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скільки б разів він не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню їжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навіть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався і не чекав від них допомоги. Все, що він хотів від цих людей мовчання, за яке він платив їм надією на швидкий і легкий заробіток. Зберігати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвідомлював. Через декілька днів вони зрозуміють, що він просто тягне кота за хвіст, тягне час, і тоді пастка закриється він стане нікому не цікавий, більш того, на нього будуть злі, як на скриню, яка виявилася порожньою.
Уже який день, лежачи під небіжчиками, він закривав очі і впадав у напівзабуття: згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Він ідеалізував картини повернення і майбутнього життя, мріяв про те, як усі разом вони зберуться за одним столом і добре погуляють. Кабан розмірковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотіла другу дитину, а він не погоджувався, зате тепер він двома руками, двома ногами, ну і всім іншим, що ворушиться у чоловіка «за». Через дірочку в ковдрі, що пропахла медичним розчином і мертвеччиною, із запахом якої він так і не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вірити сну Артемки. Хлопчик лежав біля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усіх так, як
почув уночі), закинувши руки над головою, ніби дійсно спав. Його дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухло, але від цього стало ще безневиннішим і беззахиснішим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком на рибалку і полювання. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, незважаючи на всі неприємності, що звалилися на нього, проте щось нове зявилося в душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.
Сергія Петровича й Єгора Георгійовича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, забахкали в тамбурі черевики працівників похоронки, зацокали підбори, відчинилися двері, і до вагона увійшли сині лікарняні штани і довга темна сукня, під якою вгадувалися молоді стрункі міцні ноги.
Я за дідусем, сказали довгі ноги.
Як прізвище? спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарняні.
Демидов Сергій Петрович.
Рік народження? сьорбнули слиною сині штани.
Тисяча девятсот двадцятий.
Пожив ваш дідусь!
Так, три війни пройшов.
Три?
Ну, так, три: фінську, Вітчизняну і японську.
Девятсот пятого? спробували пожартувати сині лікарняні.
Давайте до справи, довгі молоді ноги під темною сукнею не оцінили жарту. Ми з головлікарем по телефону домовлялися, що привести дідуся до ладу можна прямо тут. Я тільки-но приїхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нікому, так що ми швиденько додому попрощатися, а потім відразу на кладовище.
«Тільки не це, подумав Кабан, не кашлянути, ні. Де вони будуть це робити?»
Ну, не знаю, наскільки буде зручно, тут запах не дуже, самі відчуваєте кондиціонер не працює, виправити нікому, а на холодильник у лікарні грошей немає, якось невпевнено сказали сині штани. «Щось несхоже на них», відзначив Кабан.
У мене теж немає, темна сукня не була налаштована на довгі розмови.
Чого немає?
У мене теж на ремонт кондиціонера і новий холодильник для вашого вагономорга грошей немає, уточнила, дратуючись, сукня.
Але добровільний внесок
«А, ось чому сині брюки заїкаються грошей хочуть», збагнув Кабан.
Скільки?