На Майдан Грег не ходив. Сидів на дивані, тупотів ногами, писав гнівні пости в Фейсбуці проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькій площі, себе потрібним не відчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока і знервовано запропонував допомогу:
Якщо потрібно, Григорію, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндії всіх бандерівців не перестріляють!
Так-так, дякую, Віталіку, зачекай, не клади слухавки! Я вікна фанерою затулю, розізлився не на жарт Грег. Ми ж із Мариною російською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки бють!
І це в Дніпропетровську! здивувався, не оцінивши іронії, шурин. Що ж тоді в Києві коїться?! Марина з ним посварилася на політичні теми одразу ж, не відходячи від телефону.
А через кілька днів на вулиці Інститутській у центрі Києва розстріляли майданівців Небесну сотню, а Янукович утік до Росії. Майдан вистояв і переміг. Однак радості від перемоги не відчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на київському Майдані труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтікалася по Україні жалібна пісня «Пливе кача». Міста і села багатотисячними похоронами
прощалися зі своїми героями. Горе та розпач розлилися по країні.
Коли Росія «віджала» Крим, Грег заметушився по квартирі, не знаходячи собі місця. Маринка намагалася його заспокоїти, відправити з донькою в кіно або на роледром, та він ніяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотівся з ними, нишпорив інтернетом, видивлявся новини по телевізору.
Ти щось задумав? стривожено перепитувала дружина. Зізнавайся!
Грег відмовчувався.
Батьку, подзвонив він у неділю ввечері в день кримського референдуму, тобі не здається, що пора йти Батьківщину захищати? Грег не запитував дозволу, він шукав поради.
Ні, гаряче відповідав батько. Там усе домовлено! Подивися, за Крим же ніхто не воює! і помер наступного дня. Але поміж відповіддю синові й смертю старий встиг змінити віру. Він зрікся минулого, розірвав його і викинув на смітник разом із нікому не потрібним, але ретельно захованим у шухляді квитком члена КПРС.
Мамі Грег пообіцяв, що не піде добровольцем у найближчі сорок днів заради памяті про батька. Однак він знайшов, чим себе зайняти: в місті організовувалися патрулі, чоловіки стояли з палками і мисливською зброєю на блокпостах, чергували в штабі добровольчого батальйону «Дніпро-1», що тільки починав формуватися. А в цей час на сході країни вже вирував сепаратизм: у містах і селищах Донецької та Луганської областей над адміністративними будинками чи не кожного дня підіймалися російські триколори та прапори самопроголошених республік «денеер» та «еленер», у Словянську вже сидів «нєкій» Ігор Стрєлков і сповіщав про неминучу перемогу «російської весни», лунали заклики до створення «Новоросії». Під шумок там почали грабувати магазини, «віджимати» автомобілі, стали зникати люди, яких потім знаходили мертвими зі слідами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднішими.
Свою заяву добровольця Грег відніс до військкомату на початку травня, і місяць чекав, коли його викличуть. Періодично він дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у співробітників військкомату завжди знаходилися причини не видавати йому військовий квиток. Свій перший, той самий, що дають у шістнадцять років, Грег давно загубив всі проблеми з проходженням військової служби тоді вирішилися шляхом стандартного хабара із наступним записом: «До проходження військової служби за станом здоровя не здатен». І ось, потрібно ж такому статися у житті тепер він сам буквально взяв в облогу військкомат із вимогою зарахувати у лави військовозабовязаних. У військкоматі на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажанні зрубати бабла в добровольчих батальйонах і небажанні служити в лавах регулярної армії. Ось тут воєнкомів Грег розумів добре план мобілізації руйнувався на очах. Тим більше були не зрозумілі такі бюрократичні затримки, і Грег страшенно лютував, але вся його злість зникала, коли він бачив очі солдат, які повернулися з АТО байдужих до всього вояк у брудній формі, що приїжджали під їхній штаб у кузовах вантажівок разом із «двохсотими», упакованими у великі чорні целофанові мішки.
Я йду на війну, нарешті в середині літа сказав він матері.
Дружина вже давно змирилася з майбутнім відїздом, вона вважала, що війна це таке рішення, яке чоловік знаходить сам.
Синку, сказала мама, всяка робота небезпечна, на всякій роботі можуть вбити. Ця робота просто трохи небезпечніша, ніж ті, що ти мав раніше. Я завжди говорила батькові, що за незалежність Україні доведеться повоювати. Не йому, так дітям. Він до найостаннішого дня не вірив. Ну ось Просто так нічого не дається людям.
Так що йшов Грег на фронт легко. У штабі батальйону, де бійці з самого ранку до пізнього вечора чекали на відправку до зони АТО, приїхали попрощатися двоюрідні сестри, які збиралися через тиждень до Німеччини білявки-близнючки подарували класний німецький ніж, сусід порадував новим бронечохлом, куди Грег перекинув свої бронеплити, а під вечір дружина привезла щойно отримані на замовлення американські берці, саме такі, про які він мріяв водостійкі, із пластиковою підошвою, їх можна не знімати пять днів, і для ніг буде окей.