Хто тут знаходиться? Опис є? запитала людина зі зброєю.
Так, є опис. Ось, дивіться, відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. Сім комбатантів і троє цивільних осіб.
Кого?
Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли забрати, але ніхто так і не приїхав.
А з якого підрозділу?
Я не знаю, це вам потрібно в головного лікаря запитати, Олексій Іванович, напевно, в курсі.
А цивільні?
Ці свіжі, буквально вчора-сьогодні привезли. Дідусі й бабця місцеві, через хвороби, за віком.
Кабан не знав, скільки трупів лежить разом із ним, тому в голові у нього промайнули різні варіанти. Варіант перший: його теж вписали в комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків у берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же в гумових капцях?! Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіант він не значиться в списках мешканців даної установи взагалі: ані в комбатантах, ані в місцевих старих, і його ноги хай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях не враховані. А це означає, якщо почнуть рахувати, відразу виявлять, що одна пара ніг зайва. «Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу!» чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому ніколи не подобався. «Головне не ворушитися, головне не ворушитися, головне не ворушитися, повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по животу. Це єдине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»
Гаразд, закривай свою богадільню. Підемо до головного. Ну і запах тут! сказав камуфляж.
Розумієте, на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався. Приватний підприємець Рома, який нам його ставив, в ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може. Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте
Двері зачинилися, і Кабан тихо
видихнув. Все, що він хотів у цей момент перевернутися і почухатися. А потім закурити.
Страху він не відчував. Кабан чітко для себе вирішив, що в полон він ні за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собі сили піднятися і по стінці доповзти до моргу, значить, зможе чинити опір, розсердити ворогів, довести їх до стану ненависті, щоб застрелили тут, прямо в лікарні. Він не міг собі уявити, як він сидить у підвалі, і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, дзвонять додому дружині, доньці, матері це найскладніше випробування, найболісніше, і змушують благати про помилування. З такими думками Кабан відключився.
Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сірий, Сірий!» Кабан розплющив очі й усміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі.
Фартовий ти, Сірий. Пішли вони. Півлікарні перевернули, на медсестер і лікарів накричали, а ті й самі не втямлять, куди ти подівся: був ось пять хвилин тому, лежав на ліжку і немає! Тобі б потрібно на процедури сходити, не можна лікування переривати, сам ти не скоро одужаєш. Я тут недалеко місцину обладнала, але потрібно в лікарню повернутися.
А тут ніяк?
Тут лише ті, кому процедури вже не допоможуть. Тепер безпечно, я ж кажу пішли вони. Якщо повернуться, мені з санпропускника подзвонять.
Скажи, а ти чому мені допомагаєш?
Я всім солдатам допомагаю. Сюди багато українців потрапляло, стільки вас вже бачила, бідолашних. І кум у мене прикордонник, в Амвросіївському загоні контрактник, пішов учора на Маріуполь. Руслан Дейнека, ти повинен знати.
Ми з місцевими прикордонниками рідко перетиналися. А ти за «денеер» чи за Україну?
За Україну, звичайно.
І багато людей у лікарні за Україну?
Двоє. Я і подруга моя Вікуся, більше нікого. Може, ще Женя-інтерн, він завжди за того, за кого і Вікуся.
З цієї миті життя Кабана устаткувалося: ночував він у морзі, на дальній нижній поличці, подалі від входу, де вікна входили в землю чи не повністю, а вдосвіта заповзав під гору трупів і перечікував уявні і реальні облави сепаратисти не втомлювалися його шукати днів сім-вісім. Ближче до обіду приходила Нюся, Вікуся або закоханий в неї інтерн Женя. Вони приносили скромний лікарняний харч і забирали на процедури спочатку за ширму під сходи, а потім і в колишню палату, звідки вже виписали Ілліча і Петруху, але із заздрісною регулярністю поставляли нових поранених сепаратистів. У палаті Кабан знаходився недовго, дві-три години на день під час крапельниць, не хотів ризикувати сам і наражати на небезпеку своїх рятівниць. Тим більше, що в морзі він обжився правду кажуть, що людина звикає до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, думав Кабан. От усілякі місця проживання міг собі уявити, але не таке. Цікаво, кому в голову прийшла світла думка звичайнісінький плацкартний вагон пристосувати під морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрібно, а коштів немає, тобто небіжчики є, а моргу немає? А так дешево і сердито списаний, напевно ж, вагон, судячи з облуплених стін і обідраної обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондиціонер і будь ласка, йдемо, точніше, їдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахідливий головний лікар розстарався».