Привіт, зьома.
«Дивно так вітаються, не по-нашому».
Привіт.
Ти погранець?
Ага, контрактник. З Харківської застави, люди Кабанові відразу не сподобалися, і він вирішив розповісти про себе що-небудь нейтральне і не витіювате. Ось учора зачепило, чи то мінометний осколок, чи то стрілецький. Там бій ішов на перехресті, а ми на заставу відходили, як по мені влучило, ніяк не збагну
Та нас самих там накрило. Ми в колоні йшли, з Росії, мусили вашій заставі відхід закрити з боку Кутейникового, оточити, а замість цього самі в халепу втрапили.
А ви звідки самі? Кабан напружився.
Ну, Петруха з Ростовської області, а я з Донецька, клич мене Ілліч. Позивний такий.
Це на честь Леніна, чи що?
Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?
А в мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас всі за імям і прізвищами. Сергієм мене звати, Кабан подумав, що, може, даремно він свій «макаров» учора хлопцям віддав, може, згодився б?
Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старості у війнушку погратися, та не пощастило їхав на «газоні» й прямо під дупу гранатометом дало, весь зад розірвало, тепер ось на животі лише лежати можу, мучуся.
А мене під підбитим укропським бетеером дістало, відгукнувся Петруха. Йому, як і Іллічу, було під пятдесят, не менше. Гранату спіймав, все плече і спину розірвало осколками. Теж на животі лежу.
Він із «Російської православної армії», ідейний борець з фашизмом.
А, невпевнено відгукнувся Кабан.
У лікарню сюди ваші ж нас і привезли, зглянулися.
Фашисти є фашисти, не в тему вставив Петруха.
Колона у нас велика йшла, розговорився Ілліч, сорок одиниць. Так укропи розфігачили більше половини, до пятдесяти «двохсотих», при нас рахували. Думаю, нас навмисно свої ж і підставили, злили, як гарматне мясо, щоб позначити, де бандери зачаїлися. Бачив, як нас із Росії свої ж мінометами крили?
«Непогано, непогано ми попрацювали, думав і радів Кабан, ледве стримуючи посмішку, потрібно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».
А нас із-під Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потік людей, кажуть, збільшився, потрібне підкріплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке лихе в живіт залетіло.
Людей правильно евакуювали, правильно тепер грандіозна операція почнеться по звільненню Донбасу від окупантів, мирних потрібно поберегти.
Так, додав Петруха, ти правильно міркуєш, Іллічу. Війна скінчиться, тут буде Новоросія, люди повернуться, сіятимуть хліб, роститимуть дітей
У вас закурити немає?
У нас нічого немає. У мене ось навіть півдупи немає, пожартував Ілліч.
«Та-ак, подумав Кабан, цікава історія. Коли ж мої прийдуть?»
Наговорившись, після уколів Ілліч і Петруха позасинали. Кабанові дуже хотілося курити, хотілося подзвонити на заставу і дізнатися, що відбувається, але мобільний звязок, як і раніше, лежав, телефон мовчав і лише показував час: 17.58.
Можна? В палату, прочинивши двері, заглянула медсестра.
«О, та сама, що на операції сигарету мені підкурила», пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, світлі очі. Симпатична дівчина.
Мене Нюсею звати.
Сергій, можна Сірий. У тебе сигаретки не знайдеться? запитав Кабан найголовніше.
Знайдеться, тільки тут палити не потрібно, сьогодні я на чергуванні. Головний, якщо запах почує, то і тобі випише, і мені по саме не хочу. Сірий, в Амвросіївку півгодини тому сепари зайшли.
Кабан ледь не вискочив з ліжка, але різкий біль повернув його назад:
Не може бути! А наші де?
А ваші вже дві
години, як виїхали.
Як виїхали?
На машинах, як же ще? Сепари осатаніли зовсім: Ашота заарештували, який вам на заставу харчі возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злі через учорашню колону, вони вас розраховували оточити, замість цього ось показали на двох сплячих сепаратистів.
Нюся, що робити?
Я не знаю!
Як же ти не знаєш. А хто знає? Мені ж хана!
Хана, якщо знайдуть. Я на чергуванні сьогодні. На пропускному Вікуся, подруга моя. Заховаємо тебе де-небудь, не бійся.
Та я і не боюся, сказав Кабан неправду. Насправді він боявся, він дуже боявся потрапити в полон, бо в полоні йому не жити, а страждати і помирати повільною страшною смертю. І нічого він зробити зараз не міг, оскільки лежав знесилений і нерухомий, хіба що попросити Нюсю ввести у вену кінську дозу снодійного. Розгублено дивився на стіну, що дуже давно фарбували в блакитний колір, фарба поблякла, порепалася і роздулася, від чого Кабанові стало ще більш бридко і холодно, хоча на вулиці з самого ранку припікало до тридцяти і в палаті з обідньої пори стояло, без жодного поруху, розпечене повітря.
Повільно, наскільки дозволяли сили, Кабан витягнув з-під ліжка сумку, дістав звідти синій, з двома білими смужками спортивний костюм і чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму і берці склав назад у торбу. Увечері Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку і порадила виспатися. І правильно порадила.