То були найгірші часи для моєї сімї. Три місяці тому, в січні найсуворішому з тих, що збереглися в памяті жителів Скиби, під час вибуху в копальні загинув мій батько. Спочатку мене охопило тимчасове заціпеніння від втрати, 'а тоді нізвідки накотив неймовірний біль він четвертував мене, розривав зсередини, моє тіло здригалося від ридань.
«Де ти? і лементувала я подумки. Куди ти зник?» Але відповісти було нікому.
Округ вділив нам невеличку суму грошей як компенсацію за батькову смерть саме стільки, щоб якось перебитися місяць-другий, поки мати не спроможеться знайти роботу. А вона так і не спромоглася. Вона не робила нічого, просто сиділа в кріслі або лежала в ліжку, скулившись під покривалом, утупивши погляд в одну точку. Час від часу вона схоплювалася, немов згадувала щось неймовірно важливе, а тоді знову впадала в заціпеніння. Жодні благання Прим не могли її розворушити.
Я була до смерті налякана. Тепер я розумію, що матір просто відгородилася від реальності у власному жалобному світі, а тоді мені здавалося, що я втратила не тільки батька, а й матір. На той час мені було одинадцять, Прим заледве виповнилося сім. Я усвідомила, що стала головою сімї. У мене не було іншого вибору. Я ходила на ринок по харчі, варила їсти, піклувалася про себе та Прим, бо якби влада дізналася, що мати більше не в змозі дбати про нас, округ забрав би нас від неї і віддав у притулок. У школі я бачила сиріт із притулку понурі, з синцями під очима, згорблені під важким тягарем безнадії. Я б ніколи не дозволила, щоб таке зробили з Прим. З милою крихітною Прим, яка починала плакати разом зі мною, ще навіть не знаючи причини; яка перед школою розчісувала й заплітала матері коси; яка досі щовечора натирала батькове люстро для гоління, адже він так ненавидів вугільний пил, що укривав геть усе на Скибі. Притулок розчавить її, мов кузьку. Тож я нікому й словом не обмовилася про те, як нам важко.
Але гроші закінчилися, і ми повільно вмирали з голоду. Був тільки один вихід. Я без упину повторювала собі: якщо зможу протриматися до травня, тільки до восьмого числа, коли мені виповниться дванадцять, то я підпишуся на ті кляті тесери й отримуватиму дорогоцінні зерно й олію, які допоможуть нам вижити. Але до травня було ще кілька тижнів. Ми б не протягнули так довго.
В Окрузі 12 смерть від голоду не рідкість. За прикладами й ходити далеко не треба: старі люди, які вже не можуть працювати; діти з сімей, де забагато ротів просять їсти; чоловіки, скалічені в копальнях. Вони, мов привиди, вештаються вулицями. А тоді одного дня ти проходиш повз а вони сидять нерухомо, спершись на стіну, або лежать на Леваді, а з якогось будиночка долинають жалібні схлипування; потім викликають миротворців, щоб ті прибрали тіло. В нашому окрузі офіційно від голоду ніхто не помирає. Усьому виною завжди грип, або переохолодження, або запалення легень. Та хто в таке повірить?
У той день, коли ми зустрілися з Пітою Мелларком уперше, падав дощ зі снігом. Я була в місті й намагалася продати на ринку дещо зі старих речей Прим, але ніхто не хотів купувати. Раніше я приходила на Горно з батьком, але йти туди самій було страшно занадто похмуре і зловісне це місце. Дощ лив безперестанку, батькова мисливська куртка промокла до нитки, і холод пробирав мене до кісток. За останні три дні ми не мали й ріски в роті, а тільки пили кипячену воду з кількома листочками сушеної мяти, яку я випадково
знайшла в буфеті. Я простояла на ринку доти, доки він не зачинився. Я тремтіла так, що впустила згорток із дитячими речами в брудну калюжу. Вирішила, що не підніматиму, боялася, що сама впаду і тоді вже точно не підведуся. До того ж ніхто й так не хотів купувати те лахміття.
Я не могла піти собі додому. Бо там на мене глядітиме своїми порожніми очима мати, та й нема сили дивитися на маленьку сестричку із запалими щічками і порепа-ними губами. Я просто не могла повернутися туди з порожніми руками, в ту наповнену димом кімнату: потому як у нас скінчилося вугілля, я палила грубку вогким хмизом, який збирала на узліссі.
Якимось чином я опинилася на брудній вузенькій вуличці позаду крамниць для багатіїв. Самі крамнички на першому поверсі, а їхні власники мешкають на другому. Я опинилася на задвірках. Мені запам яталися порожні грядки (ще не прийшов час їх засіювати), кілька привязаних у сараї кіз і промоклий до кісток скоцюб-лений собака, який стояв посеред калюжі болота.
В Окрузі 12 під страхом смерті заборонено красти. Але раптом мене осяяло на смітниках могли бути якісь поживні недоїдки. А збирати сміття це не крадіжка. Можливо, там буде кістка з різниці чи гнилі овочі з бакалії. Те, чого не їв би ніхто, окрім моєї сім ї Як на зло, сміття нещодавно вивезли.
Коли я проходила повз пекарню, до мене долинув запах свіжого хліба, і від цього мені аж у голові запаморочилося. Всередині пашіла піч, і золоте тепле сяйво, яке вона випромінювала, виливалося на вулицю крізь прочинені двері. Я стояла як укопана, зачарована теплом і яскравим світлом, аж поки крижаний дощ не спіймав мене у свої лабети і не розвіяв чарів. Я зазирнула під покришку смітника біля пекарні він також виявився безнадійно порожнім.