Сьогодні, в день Жнив, вона була одягнена в дорогу білу сукню замість сірої шкільної, в якій я звикла її бачити, а її русяве волосся перевязане було рожевою стрічкою.
Класна сукня, сказав Гейл.
Мадж скосила на нього оком із підозрою, намагаючись зрозуміти, чи це щирий комплімент, чи просто глузування. Сукня й справді була чарівна, але Мадж ніколи б не одягнула її в звичайний день. Вона міцно стиснула губи, ^ тоді усміхнулася.
Що ж, якщо мені доведеться їхати в Капітолій, то я хочу мати гарний вигляд.
Тепер настала черга Гейла сумніватися: чи вона й справді так'думає, чи посміялася з нього? Швидше за все, другий варіант.
Ти не поїдеш у Капітолій, випалив Гейл. Його погляд зупинився на маленькій круглій золотій брошці, що красувалася на сукні Мадж. Скільки разів тебе занесуть до списку? Пять? Мене записували шість разів, щойно мені виповнилося дванадцять.
Це не її провина, заступилася я за Мадж.
Ні, в цьому ніхто не винен. Просто так є, буркнув Гейл.
Мадж насупилася та пхнула гроші за ягоди мені в руку.
Щасти тобі, Катніс.
Тобі також, мовила я, і двері зачинилися.
Запала мовчанка, і ніхто не порушив її аж до Скиби.
Мені не сподобалося, як Гейл уколов Мадж, хоча він має рацію. Жнива проходять несправедливо, і найдужче страждають бідняки. Діти починають брати участь у жеребкуванні, тільки-но їм виповнюється дванадцять. Тоді їхнє імя вписують на карточку. У тринадцять років на дві карточки, і так далі, аж поки їм не виповниться вісімнадцять, тоді їхнє імя пишеться на сімох карточках. Ці правила дійсні для всіх жителів Панему в усіх його дванадцятьох округах.
Та є одна заковика. Припустімо, що ти бідний і помираєш із голоду, як-от ми. Ти можеш попросити, щоб твоє імя вписали на карточки більше разів в обмін на кубики, так звані «тесери». Кожен тесер дає право на одержання пайку певної кількості зерна й олії на одну особу протягом одного року. Можна домовитися про більше тесерів для кожного члена родини. Тож у дванадцять років моє імя було вписане на картки чотири рази. Один раз згідно з правилами і ще тричі за тесери для мами, Прим і для мене самої. Я чинила так щороку. А оскільки вартість тесерів постійно зростає, то цього року, коли мені виповнилося шістнадцять, моє імя внесуть до списку двадцять разів. А Гейлу вісімнадцять, і він уже сім років годує сімю з пятьох ротів. Його імя впишуть на картонки сорок два рази.
Тому зрозуміло, чому такі як Мадж, хто ніколи не торгував своїм життям заради тесерів, так злять його. Шанси, що саме її імя витягнуть під час жеребкування на Жнивах, мізерні в порівнянні з шансами тих, хто живе на Скибі. Не нульові, звісно, але все-таки мізерні. Й хоча правила встановлює Капітолій, а не округи, і тим більше не родина Мадж, дуже важко не відчувати образи на тих,
кому немає потреби підписуватися на тесери.
Гейл знає, що сердиться не на того, на кого слід. Якось у лісі мені довелося вислухати від нього цілу тираду про те, що тесери тільки примножують бідування у нашому окрузі. Бо вони сіють ненависть між голодними робітниками зі Скиби і тими, хто щодня може розраховувати на вечерю на столі; отож ми ніколи не довірятимемо одні одним. «Капітолію вигідно нас розєднувати», сказав би зараз він, якби був певен, що ніхто, крім мене, не почує. Якби сьогодні були не Жнива. Якби дівчина з золотою брошкою, котрій не потрібні тесери, не зронила свого на перший погляд невинного зауваження.
Поки ми йшли, я кілька разів зиркала Гейлові в обличчя, яке під камяною маскою і досі кипіло. На мій погляд, його лють безглузда, хоча вголос я цього ніколи не озвучу. Не те щоб я не була з ним згодна. Я згодна. Та який сенс сварити Капітолій у лісовій глушині? Це нічого не змінить. Не зробить життя справедливим. Не наповнить наші шлунки. Ба більше, це хіба що може відлякати здобич. Проте я Гейла не зупиняю. Ліпше вже патякати в лісі, ніж в окрузі.
Ми з Гейлом розділили навпіл залишки нашої здобичі. Кожен отримав по дві рибини, по кілька буханців хорошого хліба, пучечок зелені, по кілька жменьок суниць, дрібку солі, парафін і зовсім трохи грошей.
Побачимось на площі, мовила я.
Одягни щось гарненьке, відповів він похмуро.
Коли я прийшла додому, мама і сестра вже зібралися.
Мати одягнула одну зі своїх найкращих суконь ще з аптечних часів. Моя блузка з рюшами та спідничка, яку я одягала на свої перші Жнива, були трохи завеликі на Прим і ледь не сповзали долі, але мама обачно закріпила їх шпильками. Але блузка все одно висмикувалася ззаду.
На мене чекала ванна із теплою водою. Я змила з себе піт і пилюку, яку назбирала в лісі, й навіть помила голову. На моє превелике здивування, мама приготувала для мене одну зі своїх найкращих суконь, блакитну, і пару туфель такого ж кольору.
Ти не жартуєш? здивувалася я.
Я намагалася не приймати жодної підтримки від матері. Я так злилася на неї, що ні в чому не дозволяла їй мені допомагати. А сьогодні сталося справді щось особливе. Мати ж так берегла одяг зі свого попереднього життя!
Аж ніяк. А ще зробімо тобі зачіску, мовила вона.
Я дозволила їй висушити мені волосся рушником, старанно розчесати його, заплести й викласти на потилиці. Глянула на себе у тріснуте дзеркало, підперте до стіни, і заледве впізнала власне відображення.