Максимум, чого можна очікувати від мешканців нашого району, це вилазки в ліс восени по парочку стиглих яблук. Але ніхто ніколи не відходить далеко від Левади. Завжди тримаються близько до паркану, щоб за перших ознак небезпеки одразу ж утекти в наш безпечний Округ 12.
Округ 12. Місце, де ви можете безпечно здохнути з голоду, пробурмотіла я. А тоді швидко озирнулася. Навіть тут, бозна-де, діймає страх, що хтось тебе підслухає.
Коли я була молодшою, то бовкала всілякі дурниці про Округ 12, чим до смерті лякала матір: я розводилася про людей, які керують нашим життям із Капітолія далекої столиці нашої країни, Панему. Врешті-решт я збагнула, що це не приведе ні до чого хорошого, а тільки завдасть зайвих клопотів. Тож я навчилася тримати язика на припоні й надавати своєму обличчю байдужого виразу, щоб ніхто ніколи не здогадався, про що я думаю. В школі я поводжуся непримітно. В публічних місцях розмовляю ввічливо і зовсім мало. Хіба що зроню кілька слів про свою торгівлю на Горні чорному ринку, де я заробляю майже всі свої гроші. Навіть удома, де я почуваюся набагато вільніше, я уникаю небезпечних тем. Таких як Жнива, або нестача їжі, або Голодні ігри. Прим може повторити мої слова деінде і що тоді з нами станеться?
У лісі на мене чекала єдина людина, з якою я могла бути сама собою. Гейл. Я відчула, як сторожкий вираз зникає з мого обличчя, я почала рухатися швидше, деручись на пагорб до нашого місця скелястого виступу, що впирається в галявину. Зарості ягідних кущів захищають його від людського ока. Варто уявити, як Гейл чекає на мене там, і на обличчі сама по собі зявляється усмішка. Якось Гейл сказав, що я ніколи не сміюся, тільки в лісі
Привіт, Катніп, мовив Гейл.
Насправді мене звати Катніс, та коли ми познайомилися, я вимовила своє імя так тихо, що він не розчув і почав звертатися до мене Катніп так у нас називають котовник, від якого дуріють коти. А тоді ще якась скажена рись причепилася до мене на полюванні й ходила назирці, сподіваючись, що і їй щось перепаде. Так до мене й причепилося це прізвисько. Зрештою мені довелося вбити рись, позаяк вона відлякувала всю дичину. Мені було її майже шкода, непогане було з неї товариство. Проте я вторгувала гідну ціну за її хутро. І
Гляди-но, що я підстрелив.
З цими словами Гейл підняв угору буханець хліба, з якого стирчала стріла. І я засміялася. Це був справжній хліб із пекарні, а не ті пласкі глевкі коржі, що їх ми печемо з наших крихітних пайок зерна. Я схопила хліб обома руками, висмикнула з нього стрілу і піднесла буханець до носа, глибоко вдихнувши запах у тому місці, де скоринка була прохромлена. Мій рот одразу ж переповнився слиною. Такий чудовий хліб, як от цей, буває тільки на великі свята.
М-м ще теплий, мовила я.
Мабуть, Гейл іще на світанку збігав у пекарню, щоб його уторгувати.
І скільки ти заплатив за нього?
Всього одну білку. Сьогодні старий на диво добрий, мовив Гейл. Навіть побажав мені удачі.
Що ж, сьогодні ми всі почуваємося трохи ближчими одне до одного, еге ж? сказала я і навіть не закотила при цьому очей. Прим залишила нам сир, із цими словами я витягнула пакунок із кишені.
На саму лише згадку про ласощі обличчя Гейла проясніло.
Дякую, Прим. Сьогодні у нас буде справжнє свято І раптом він заговорив із капітолійським акцентом, наслідуючи Еффі Тринькіт неймовірно оптимістичну даму, яка завжди приїжджає в Округ 12, щоб оголосити Жнива. Я ледь не забув! Веселих тобі Голодних ігор! із цими словами він зірвав кілька ягід із куща ожини. І нехай везіння
Коли він підкинув ягоду і вона, описавши широку дугу, долетіла до мене, я зловила її ротом і прокусила делікатну шкірку зубами. Мій язик занімів від солодкої терпкості.
завжди буде на твоєму боці! завершила я не менш оптимістично.
Все, що нам залишалося, то це кепкувати, оскільки була ще альтернатива вмерти зі страху. Окрім того, капітолійський акцент такий манірний, що геть усе, сказане з такою вимовою, звучить кумедно.
Я уважно спостерігала
за Гейлом, поки він виймав ніж і краяв хліб. Можна було подумати, що він мій брат. Пряме чорне волосся, шкіра з оливковим відливом, у нас навіть очі однакового сірого кольору. Але ми не родичі, принаймні не близькі. Більшість сімей, що працюють у копальнях, схожі одна на одну.
Ось чому моя мати і Прим, із їхніми білявими косами і блакитними очима, завжди здавалися на Скибі чужими. А такими вони й були. Мамині батьки належали до невеликого прошарку торгівців, які обслуговують чиновників, миротворців і парочку заможних жителів Скиби. Вони тримали аптеку в престижнішому районі округу. Оскільки послуги лікарів не з нашою кишенею, то єдиний наш порятунок аптекарі. Мій майбутній тато збирав Лікувальні трави під час вилазок на полювання і продавав їх в аптеку, де згодом із них робили ліки. Там моЇ! батьки й познайомилися. Мабуть, мама міцно його покохала, адже погодилася покинути рідну домівку і переїхати на Скибу. Я намагалася згадати той час, коли батько був іще живий, але памятала тільки жінку, яка сйдить непорушно, спантеличена й далека, і споглядає, як її діти всихають від голоду, перетворюючись на шкіру й кості. Зараз я намагаюся пробачити їй таку поведінку заради батька. Хоча, правду кажучи, я не з тих, хто вибачає.