Кірстен Бойє Скоґландія
Пролог
Над палацом тріпотів приспущений прапор, а вздовж розкішного центрального бульвару тяглися тисячі парасольок. Повіз із домовиною, вкритий горою квітів національних кольорів і запряжений шістьма вороними кіньми, поволі, щоб не відставала жалобна процесія, долав шлях до кладовища на пагорбі.
За домовиною ступала юна принцеса: сама, вся виструнчена, в очах ані сльозинки. Плечі в неї були розпростані, погляд спрямований у порожнечу. Не в натовп, де люди все віддали б задля того, щоб перехопити її погляд, утішити її підбадьорливим кивком голови чи усмішкою. І не на домовину, в якій її батько вирушив оце в останню путь.
Принцеса нікому не дозволила тримати над собою парасольку, хоч із безпросвітного сірого неба від самого ранку монотонно сіявся дощ, і тепер мокрі коси спадали їй на обличчя важкими, темними пасмами.
Бідолашна дівчинка! прошепотіла якась жінка в другому ряду й притислася ближче до свого чоловіка, щоб разом із ним знайти захисток під недоречно барвистою парасолькою. Що їй тепер з тієї її королівської корони, з маєтків, коштовностей і з чого там іще з грошей, і золота, і
Над ними висить якась напасть, пробурмотів чоловік і нахилив парасольку ближче до жінки так, що тепер самому йому за шию потекла вода. Уся сім'я Просто напасть!
Позаду, за кілька кроків від принцеси, ступав як і вона, сам, як і вона, виструнчений єдиний живий родич дівчини, що тепер від її імені мав правити країною, Норлін, її дядько. На відміну від небоги, він наказав одному з придворних чиновників у чорному плащі нести йому за два кроки позаду парасольку. В його охайно підстриженому чубі, сріблясто-блакитний полиск якого контрастував з іще молодявим обличчям, кожне пасемце лежало на своєму місці; однак вуста в нього були скорботно скривлені, і всі в натовпі бачили, як глибоко тужить і він.
На щастя, хоч цей іще живий, знов зашепотіла жінка, поки жалобна процесія (далі в ній ішли міністри) тяглася повз них. Принаймні мала не зосталася сама, як палець.
Наче ти знаєш, чи ці двоє ладнають одне з одним! стиха відказав чоловік.
Жінка різким рухом відкинула його осторогу й прошепотіла:
Як-не-як, а опікун зі своєї родини! Не чужий. Усе ж таки до повноліття цій крихітці ще понад чотири рочки!
Молодик, що стояв попереду, обернувся, й, поморщивши лоба, спитав:
Чи не можна трохи вгамуватися? Знайшли час для балачок! Розводьте теревені вдома!
Дзижчали кінокамери, над жалобною процесією кружляли два вертольоти, дівчинки вже давно не стало видно. А натовп усе ще стояв мов заворожений: нерухомий, мовчазний, пригнічений.
Аж коли з боку кладовищенського пагорба пролунали десять салютних залпів, повідомивши країні про те, що її король нарешті знайшов вічний спокій поруч зі своєю дружиною в монаршому склепі, скорботний натовп із полегкістю зітхнув.
Якщо поквапимось, то ще встигнемо на автобус о шістнадцятій, промовила жінка, коли люди почали розходитись. І хоч би що ти мені казав, а в усьому цьому нещасті є й Божа благодать те, що в малої зостався бодай він. І якби я була забобонна, то сказала б так: «На цій сімї лежить прокляття».
А ось і наш автобус! вигукнув чоловік і, згорнувши парасольку, пустився бігти. Ще встигаємо!
І аж коли вони вкупі з іншими численними учасниками похорону пропхалися в кінець автобуса і ще навіть знайшли вільні місця, чоловік відповів дружині:
Воно й добре, що ти не забобонна! Кажеш, прокляття?.. Хіба ми з тобою в казці? Клопіт і біду, люба моя, люди знаходять на свою голову здебільшого самі, без нічийого втручання.
Юна принцеса сиділа з невидющим поглядом, так ніби й не чула дядька.
Найкраще тобі зарадять, моя маленька Малено, буденні клопоти, знов озвався Норлін. Він трохи відсунувся від дівчини, бо плащ у неї був геть мокрий. Сьогодні й завтра ще побудеш у палаці й разом зі мною попідписуєш подяки за висловлені нам співчуття. Він нахилився вперед: Ти чуєш мене, Малено? А потім знову поїдеш до школи, знову до своїх подруг. Це тебе розважить. А за два місяці в тебе вже й день народження чотирнадцять років!
Малена поволі, дуже
поволі підвела голову. Здавалося, вона й досі ще не бачить дядька й не чує. Нарешті, нічого не кажучи, кивнула головою.
Частина перша
1
Уперше цього року домашні уроки вони робили в садку. Нарешті Тіна рвучко згорнула олівці докупи й заявила:
Домашні завдання з мистецтва треба заборонити! Підібгавши кутики рота, вона задивилася на великий аркуш паперу, від нижнього краю якого вгору тяглося дерево; воно було зображене невпевненими штрихами й пунктирами і в багатьох місцях безладно підтерте гумкою. Зрештою, мистецтво предмет для розваги.
Усі так думають, зітхнула Ярвен. Тим-то нам і загадують домашні завдання. Учителька мистецтва набиває собі ціну. Бюсь об заклад, тільки через те ми тут і висиджуємо.
Принаймні я вже починаю мерзнути, сказала Тіна. А це означає, що з родовідним деревом пора кінчати. Нехай бурчить завтра, скільки їй заманеться. У кімнаті я за це дерево вже не сяду.
Ярвен замислено подивилася на свій аркуш, потім згорнула його рурочкою, перехопила гумовим кільцем і промовила: