Щоразу, коли я дивлюся фільм про Голокост, чого я дуже довго не хотів робити, я порівнюю події на екрані з тим, що відбулося в моїй родині. Тому мені було надзвичайно важко, навіть образливо, дивитися фільм «Життя прекрасне». У моїй голові просто не вкладалося, як можна жартувати про такі серйозні речі. Я досі час від часу бачу у снах жахи, як за мною женуться нацисти, і я прокидаюся переляканий до смерті. Одного разу мені наснилося, що мене стратили.
Якось я хотів би пройти тим шляхом, який став останнім у житті моїх дідуся й бабусі, від залізничної станції до газових камер в Аушвіці. Не знаю, чи зроблю я це колись , але думаю, що це один зі способів ушанувати їхню память. Можливо, маленькі вчинки це все, що ми можемо протиставити жахіттям такого масштабу. Крім того, ми повинні памятати: я ніколи не кажу, що члени моєї сімї «загинули» в концтаборах. Я завжди говорю «були вбиті», щоб не дозволити приховати правду.
Мій батько був євреєм, але мати ні, тому його, як чоловіка неєврейки, спочатку не переслідували. Але це сталося в 1943 році. Пригадую, він повинен був носити жовту зірку. Ні мати, ні сестра, ні я тільки він. Ми не надали цьому значення, принаймні спершу. Він її трохи прикривав одягом, що заборонялося. Насправді лякало те, як він призвичаювався до нацистських обмежень, які ставали дедалі жорсткішими. Спочатку йому заборонили користуватися громадським транспортом. Потім відвідувати міські парки. Згодом бувати в ресторанах. Він став небажаним гостем у закладах, куди постійно ходив роками! А найдивовижніше в цьому здатність людини пристосовуватися.
Коли він більше не міг користуватися громадським транспортом, то казав: «Хіба я часто їжджу у громадському транспорті?». Коли його перестали пускати в парки, він казав: «Хіба я так часто ходжу в парк?». Потім, коли він уже не міг піти в ресторан, він казав: «Хіба я часто вечеряю в ресторані?». Він намагався перетворити ці жахливі речі на дрібниці, невеликі незручності, можливо, заради дітей, а може, ще й для власного душевного спокою. Я не знаю.
Для мене це досі одна з найважчих тем. Як можна спостерігати за прибуванням води і не усвідомлювати, що вона тебе потопить? Як вони могли бачити й водночас не бачити? Це те, чого я не можу збагнути. Звісно, якоюсь мірою це цілком зрозуміло. Можливо, це єдиний спосіб вижити, доки вам ще вдається обманюватися.
Хоч нацисти й заборонили євреям відвідувати міські парки, моєму батькові було дозволено ходити на кладовища. Навіть зараз я пригадую наші численні прогулянки на цвинтарі неподалік. Ми намагалися уявити, як і чому померли члени родин, часом у чотирьох людей значилася одна дата смерті. Я й досі так роблю, коли прогулююся знаменитим кладовищем Маунт Оберн у Кембриджі.
Найбільше потрясіння мого дитинства раптове зникнення батька. Я дуже добре памятаю той день, коли він пішов. Я повернувся зі школи і якось відчув, що він зник. Матері вдома не було, тому я запитав нашу няньку Лені: «Де тато?», і вона відповіла на це щось, що мало б мене заспокоїти, та я якось здогадався, що батько не повернеться.
Беа бачила, як він ішов, але не розповідала про це багато років. Ми спали вчотирьох в одній кімнаті, бо так було безпечніше, і о четвертій ранку вона помітила, як він підвівся і зібрав сумку. Потім він поцілував матір і пішов. Мама не знала, куди він іде, знати це було дуже небезпечно, тому що якби німці катували її, щоб дізнатися, де батько,
вона могла б прохопитися словом. Пізніше стало відомо, що його переховував рух Опору, і врешті-решт ми отримали через них звістку про нього, але тоді ми не знали, чи він узагалі живий, і це було просто нестерпно.
Я був надто малий, щоб зрозуміти, як його відсутність вразила мою матір. Батьки керували школою що, безумовно, дуже вплинуло на мою любов до викладання і мама щосили старалася продовжувати цю справу. Вона й так була схильна до депресії, а тепер її чоловік невідомо де, і вона тривожилася, що нас із сестрою можуть відправити в концтабір. Напевно, мама боялася за нас до самої смерті, тому що через пятдесят пять років вона мені розповіла, як сказала нам лягти спати на кухні, а потім напхала під двері штор, ковдр і рушників, щоб не було доступу повітря. Вона збиралася ввімкнути газ, щоб ми померли вві сні, але так і не наважилась на це. Хтось, можливо, дорікне їй за такі думки але не я із сестрою.
Мені було дуже страшно. І я розумію, що це звучить дивно, але в мене не було братів, я став головним чоловіком у сімї, хоч мені й було лише сім. У Гаазі, де ми жили, на узбережжі було багато напівзруйнованих будинків. Німці майже знищили їх, коли будували на березі бункери. Я ходив до тих будинків і крав там деревину (я хотів сказати «збирав», але це була крадіжка), щоб ми могли приготувати їжу й зігрітися.
Щоб менше мерзнути взимку, ми носили одяг із грубої колючої вовни низької якості. І я дотепер не можу одягати вовну. У мене така чутлива шкіра, що я сплю на тонких бавовняних простирадлах. Із цієї самої причини я замовляю дуже мякі бавовняні сорочки, які не подразнюють мою шкіру. Моя дочка Пауліна каже, що я досі кривлюся, коли бачу її в вовняному одязі: так вплинула на мене війна.