1
Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту.
Я підходжу до вікна, розчиняю його і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня і сміливо зіскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..
Я міцно стуляю повіки й шепочу:
І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі, земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив, як із сусіднього садка хтось вилетів.
Так це ж Ігор!
Еге-ге-гей! загукав я до нього. Він почув мене і теж загукав:
Еге-гей, привіт!
Потім швидко набрав висоту, розвернувся і полетів назустріч.
Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскотно бігали мурашки та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!
Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку, самі розумієте, не політаєш Та й ранньої весни теж. А сьогоднішня ніч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.
Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: «Піднімайтеся вище, сюди!..»
І ми піднімалися, вище та вище
Ми були самі на все небо.
Та й звісно птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.
Так що лише зірки бриніли навколо нас.
І це зоряне мереживо манило нас, кликало летіть! І ми летіли!
Здорово! пошепки мовив Ігор.
Здорово! погодився я, і ми наддали швидкості.
Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.
«Невже Наталка?» подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.
З першим польотом тебе! привітався я.
З теплою ніччю! додав Ігор.
Ой хлопчики! зраділа Наталка. І ви теж?
А ти гадала, ми гірші? посміхнувся Ігор. Давай приєднуйся гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа наша липа!
Може, сядемо? запропонувала Наталка.
Сьогодні не треба, заперечив Ігор. Давайте краще до Дніпра.
До Дніпра, до Дніпра! відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври.