Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трактори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує пять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів: «Дзєнькує Упшеймє» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтувавши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові як можна попасти в Берлін, маючи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимбалах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецькими номерами. З нього вийшли двоє батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити: Моя маленька курвечко! Цура кохана.
Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.
Я мявем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць собє з нім зденцє?
Я, звичайно, погодився, щоби він клацнувся з тачкою, але він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моментально скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назавжди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сімєю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купюри, і тут Бард пискнув: Може, ше одно фото?
Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашому житті.
Ми були врятовані. З нашими задатками за тридцять дойч-курва-марок можна було заїхати в Лісабон, не те що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми купили собі найбільший делікатес того часу пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля авто-магазину, рвонули в бік німецької границі. За шість годин ми бадьоро подолали двісті кілометрів, зїли у дорозі фриток (картопля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. Заруливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я підїхав до колонки і наївно почав шукати низькооктановий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з колонок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком РЬ. Я, боячись здатися тупим, не став виясняти значення написаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!» подумав я і заскочив на диван із свиноматки. Завелася машина як ніколи в своєму житті. Двигун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підтираєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, що можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька почала скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися привязати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі
рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у такт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дякуючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубити двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обовязків входило обшманати нас від голови до пят, знайти хоча б одну поломку в машині і щасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоколадку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним виразом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу: Документен ун машінен!
Я, я, відповів я і простягнув йому техпаспорт, заповнений цьоцьою Лесьою у МРЕВ від руки і по-українськи.
Вас іст дас? спитався він мене, і якщо знав наше слово «блядь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.
Дас іст ауто, бля, вирвалося в мене на кінці.
Найн, вас іст дас? перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.
A-а, дас іст техпаспорт, не знаю, чи воно так називається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колеги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той крутив замалою як на нього шпаківнею і махав у бік Львова: