Той факт, що від українського Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може слугувати підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Голокост проти євреїв, нацисти одночасно знищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расове неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного
Яру і інших місць масового знищення євреїв. Але ж ніхто не заперечує, що Голокост є геноцидом єврейського народу.
Представники національних меншин України стали невільними і невинними жертвами українського Голодомору не тому, що були росіянами, євреями, поляками, німцями чи болгарами, а тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. Вони немовби опинилися на лінії вогню, коли планували вбити конкретну особу, а постраждали й інші люди, що опинилися поблизу. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавляти життя.
Виокремлення українського виміру Голодомору не означає заперечення або ігнорування факту винищення штучним голодом представників національних меншин України. Про це свідчать розвідки українських дослідників Голодомору зокрема О. Іванова, І. Іванькова, В. Марочка. Ретельне зясування долі національних меншин має стати неодмінним аспектом майбутнього офіційного розслідування всіх обставин Голодомору на території України.
З точки зору міжнародного права масова загибель від голоду представників національних меншин України є злочином винищення і одночасно обставиною, що обтяжує вину і підвищує рівень відповідальності організаторів українського Голодомору.
У світлі викладеного юридично некоректним є розширене тлумачення поняття «національна група», відповідно до якого обєктом злочину геноциду розглядають «частину українського народу сукупність жертв Голодомору незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак». (Є. Захаров). Такий підхід є співзвучним із положеннями ухваленого у 2006 р. Закону «Про Голодомор 19321933 років в Україні». Однак він суперечить вимогам як ст. ІІ Конвенції 1948 р., так і ст. 442 Кримінального Кодексу України, в яких сформульовано склад злочину геноциду. Зауважимо, що у проекті цього Закону Голодомор кваліфікувався як геноцид української нації. В ході його обговорення тодішній голова Верховної Ради О. Мороз запропонував замінити слово «нація» на слово «народ». Верховна Рада України погодилася з цією юридично безпідставною і провокативною поправкою, яка створила правову колізію і, по суті, спрямована на заперечення геноцидного характеру Голодомору. Цю колізію необхідно усунути шляхом внесення змін до Закону «Про Голодомор 19321933 рр. в Україні» і приведення його змісту у відповідність із вимогами ст. 442 Кримінального кодексу України та ст. ІІ Конвенції 1948 р.
Геноцидний характер українського Голодомору намагаються заперечити, спираючись і на той факт, що штучно організований голод спричинив загибель не лише українців в Україні, а й росіян, казахів, татар, башкирів і ще багатьох в інших регіонах СРСР. Такий підхід лежить в основі концептуальної оцінки голоду 19321933 рр. російськими істориками та офіційними чинниками, а також деякими закордонними дослідниками, наприклад німцем С.Мерлем.
Суть позиції російської сторони коротко можна сформулювати так: оскільки голод 19321933 рр. на території Російської Федерації не вважається геноцидом, то і голод в Україні не може бути геноцидом. Така позиція є позбавленою елементарної логіки спробою навязати українській стороні і світовому співтовариству власне бачення історії України. При тому що переконливих документів і аргументів на користь ідентичності матеріальних ознак голоду в Росії і Голодомору в Україні вони не наводять. І причина тут одна їх просто не існує.
Організовуючи штучний голод, сталінський тоталітарний режим мав на меті часткове винищення: а) селян як представників соціальної верстви, яка розглядалась як ворожа, з тим, щоб упокорити їх та подолати їхній опір, і б) української національної групи, як такої, оскільки її розвиток становив потенційну загрозу цілісності і самому існуванню комуністичної імперії і оскільки питому частину української нації складали селяни які чинили найбільший спротив режиму.
Виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ґрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР. Не виключено, що злочинні дії, вчинені в той час проти казахів, татар та башкирів, також були актами геноциду. Підтвердити чи спростувати це можуть спеціальні дослідження та офіційні розслідування в Казахстані, Татарстані чи Башкортостані.
У цьому звязку виникає питання: чи міг сталінський тоталітарний режим вчинити злочин геноциду, жертвами якого б стали російські селяни? Відповідь може бути
одна ні. Як українські селяни були етнічними українцями, так російські селяни були етнічними росіянами. І ті, і інші належали до національних груп, позиціонування і роль яких як у Російській, так і в Радянській імперії були різними.