Кондратов Сергей Витальевич - Кораблядство стр 7.

Шрифт
Фон

фільму жахів.

Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.

Рушаєш у подорож? через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці

Нью-Йорка. За вікном зявилися скляні хмарочоси, які всі

бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були.

Я дістав телефон і почав знімати.

На роботу. Працюю на лайнері.

Моряк?

Та так, тільки назва. Буфе стюард.

Таксист тільки задумливо кивнув.

Щось типу офіціанта, пояснив я.

І як, гарна робота?

Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що

не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців

життя, звичайно.

Він усміхнувся.

23

Ну, часом ми всі розраховуємося. На кораблі ми чи ні.

Може й так, але на кораблі це трохи по-іншому. Пла-тимо ми за подвійним тарифом, я би сказав.

Це ж як?

Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж

на суходолі. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо

часові пояси. А як закінчується контракт наче й не було

тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив?

Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.

Думаєш, тут краще? відповів водій. Завжди

так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не на-лежало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.

А ви звідки, дозвольте спитати?

З Колумбії.

І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? зєхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його

порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став

помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.

Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього

більше, ніж будь-що на світі. Не так важливо, де ти, але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.

І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? здивувався я.

А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось

проти таксистів?

У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче

життя попсували. На кожному континенті та майже в кожній

24

країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння

обовязковий екзамен на порядність проводив. Була б одна

з найрідших професій у світі.

То що, ти усіх таксистів не любиш?

Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів

таксист. Але я намагаюся не звертати уваги на цей сумнів-ний пункт його біографії.

Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля

різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.

190 доларів, сказав він з усмішкою.

Ви ж казали 150.

Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, з таксо-метра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені. Розглядай це як додатко-ву оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!

З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши

мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі.

І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним

правильно користуватись.

Глава 2

Початок корабельного буття

і чутки, чутки, чутки...

Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, вочевидь, дуже здивувалась тому, що я таки заявився на корабель.

«А ти той хлопець з України, що не прибув у перший день.

Ми вже думали, ти втік», заявила вона, варто мені було

переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, із якими я спілкувався, подумки запитав.

25

А де твій багаж?

Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спо-стережливість і тактовність. Не дивно, що ви в крю-офісі.

Що, вибач?

Sorry не звертайте уваги. Дуже довга виявилася

дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені, єдине, що залишилося.

Трохи поспівчувавши, поки вела всіма необхідними

офісами та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якимось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця дайнінг-клер-ка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.

Сорокапятирічний румун у дорогому костюмі ви-глядав як директор приватного ліцею з поглибленим ви-вченням французької філології чи ще якоїсь малопотріб-ної для виживання в українських реаліях фігні діточкам

прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організа-торів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклю-зивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини з місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами

і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте, простягнув руку, привітався, посадив навпроти і ви-слухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра

видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне

людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш дістава-ти, що тобі треба.

До роботи стаєш завтра, під кінець розмови заявив він і відправив мене до моєї каюти.

26

Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке