ця
вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений
відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла
немає. Відчувала подібне?
16
У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону зму-сило відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав
щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон
сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше
довести кожному зацікавленому, що я там був і що моє життя цікавіше за його.
Ви вже в аеропорту?.. більше стверджував, ніж за-питував малознайомий голос з італійським акцентом.
Що?
У вас літак на восьму тридцять, ви вже реєстрацію
пройшли?
Я намагаюся зосередити затуманений залишками чо-тирьохгодинного сну погляд на екрані, вже передбачаючи, що побачу. Сьома пятдесят ранку. І я в повному
в готелі. Мені навіть квитки не надіслали.
Нескінченно довгі секунди і тягуча темна мовчанка ви-тікає з динаміка мого телефону. Навіть мурашки, що струн-ким маршем пройшлися по моєму хребту, вже повмирали
від психологічної перенапруги.
Очевидно, мені ще тільки доведеться насолодитися
видами Лондона, видавши натягнутий смішок, хоч якось
заповнюю тишу.
Збирайтесь і якомога швидше до аеропорту. Я на-дішлю новий квиток.
Лондонський автобус прорізає квартали однакових
у своїй педантичній упорядкованості вуличок, коли мене наздогнав імейл. Благослови, Господи, безоплатний роумінг.
«Твій квиток. Лондон / Хітроу Нью-Йорк / JFK. 09:50».
Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мій автобус пря-мує не до того терміналу. Доводиться виходити біля черго-вого «Hilton» і шукати таксі.
17
Термінал. Біжу по білому мармуровому покриттю, що віддзеркалює проміння ранкового сонця. Річки людей
уже звично течуть навколо, їх тиснява і шум створюють сво-єрідну симфонію. Вдихаю запах кави та парфумерії, що змі-шується з ароматом чорного лаку на полірованих поверх-нях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку за Гринвічем, коли чергове приємне обличчя з найфальшивішою посмішкою
у світі й найстереотипнішим британським акцентом позну-щалося з мене своїм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» і відправило мене знову у Лондон на одному Богу
відомий термін.
Хоча щодо Бога, я не можу бути впевнений. Не думаю, що він має якесь відношення до британських авіаліній
або круїзних кампаній. Враховуючи власний досвід, я більше схильний вірити, що підпорядковуються вони зовсім іншому хлопцю.
Так чи інакше, вже другий день стовбичу в Лондоні і не те щоб мені є на що скаржитися, все ж таки далеко
не найгірше місце, аби провести декілька зайвих днів. Проте сьогодні корабель відпливає з Нью-Йорка і якщо на нього не потраплю, то що робити далі не маю ані наймен-шої здогадки. Благо, заворушилися щупальця гігантського
адміністративного монстра під назвою CREW TRAVEL
DEPARTMENT. У кращих традиціях лавкрафтівських жахів мені доводиться лише спостерігати наслідки його існування: десятки повідомлень, незнайомих імен та складних
граматичних конструкцій, які, в підсумку, сухою офіціозною
англійською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».
Ну а я що? Я підкорююсь і чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той
корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити
18
У мене питання: чи повинен я буду щось платити
за пропущений рейс? питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже
важко віриться, шо ці імейли і телефонні розмови я справді
веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним
інтелектом, на розробку якого компанія кинула черговим ін-дусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на деше-вій робочій силі.
Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на під-вищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелега-ла в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає
поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях
Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям, прокочуючись, зачиняються ґратчасті двері
тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштов-на їжа тричі на день. Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не
пробється.
Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли
фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.
Ні-і-і нічого платити не потрібно.
Я видихнув.
Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два
квитки у тому самому напрямку з інтервалом у кілька годин.
Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин
опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені
сумішшю цікавості та втоми, шукають мою сутність на сто-рінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.
19
Будь ласка, за мною, каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту.
За білими, як і стіна, дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих деревяних стільців, які наче мі-грують разом зі мною просто з класу російської мови. Клас