Хіба ж не прикро? А якщо в людини алергія на пилюку? Якщо після десяти хвилин сидіння в архіві з очей ллються сльози, з носа тече, повсякчасний рожевий рум'янець на щоках розповзається темно-червоними плямами й остаточно сідає голос? Так, Ніколас ніколи не був у так званих країнах Третього світу, тому що там усюди пил і грязюка! На другому курсі в Марокко на розкопки через це не поїхав!
А втім, навіщо лукавити з самим собою? Історія приваблювала Ніколаса не як наукова дисципліна, покликана осмислити життєвий досвід людства й винести з цього досвіду практичні уроки, а як захоплююча, чарівна гонитва за часом, що безповоротно минув. Час не підпускав до себе, вислизав, але іноді ставалося диво, й тоді на мить удавалося вхопити цю жар-птицю за ефемерного хвоста, так що в руці залишалася ламка сяюча пір'їнка.
Для Ніколаса минуле оживало, тільки якщо воно набувало рис конкретних людей, які колись ходили по землі, дихали живим повітрям, здійснювали праведні та жахливі вчинки, а потім померли й назавжди зникли. Не вірилося, що можна щезнути назавжди. Просто
ті, хто помер, робляться невидимими для сущих, Фандоріну не здавалися метафорою слова новоруського поета, деякі вірші котрого визнавав навіть непримиренний сер Олександер: « На свете смерти нет. / Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо / бояться смерти ни в семнадцать лет, ни в семьдесят. / Есть только явь и свет, / ни тьмы, ни смерти нет на этом свете. / Мы все уже на берегу морском, / и я из тех, кто выбирает сети, / когда идет бессмертье косяком».
Дізнатись якомога більше про людину з минулого: як вона жила, про що думала, торкнутися речей, якими вона володіла, і тоді той, хто назавжди згинув у пітьмі, буде осяяний світлом, і виявиться, що ніякої пітьми і справді не існує.
Це була не раціональна позиція, а внутрішнє чуття, що погано піддається словам. І в усякому разі не слід було ділитися такими безвідповідальними, напівмістичними поглядами з професором Крісбі. Власне, Фандорін тому й спеціалізувався не зі стародавньої історії, а з дев'ятнадцятого століття, що вгледітись у вчорашній день було простіше, ніж у позавчорашній. Та вивчення біографій так званих історичних діячів не давало відчуття особистої причетності. Ніколас не відчував зв'язку з людьми й без нього всім відомими. Він довго міркував, як поєднати приватний інтерес із професійними заняттями, і зрештою рішення знайшлось. Як це нерідко буває, відповідь на складне питання була зовсім поряд у батьковому кабінеті, на камінній полиці, де стояла непоказна різьблена скринька чорного дерева.
Найпізнавальнішою з реліквій був пожовклий зшиток, списаний рівним, педантичним почерком прапрадіда Ісакія Самсоновича, котрий служив канцеляристом у Московському архіві міністерства юстиції та склав генеалогічне древо роду Фандоріних з докладними коментарями.
Були у скриньці й предмети куди давніші. Приміром, кипарисовий хрестик, що, як запевняє родинний літописець, належав легендарному засновнику роду хрестоносцю Тео фон Дорну.
Або мідно-руде, не вицвіле впродовж століть пасмо волосся в пергаменті, на котрому читався ледь помітний напис «Laura 1500». Примітка Ісакія Самсоновича була короткою: «Локон жіночий, невідомо чий». О, як хвилювала в дитинстві буйну Миколчину фантазію таємнича мідноволоса Лаура, схована непроникною завісою століть!
На столі в батька стояв видобутий звідти ж, із шкатули, фотографічний портрет дивовижної краси брюнета з печальними очима та імпозантною сивиною на скронях. Це був дід, Ераст Петрович, персонаж багато в чому вартий уваги.
А чого була варта цидулка великої імператриці, що власноручно черкнула на аркуші веленевого паперу всього два слова, зате ж яких! «Навіки вдячна» і внизу знаменитий розчерк: «Катерина». Батько говорив, що колись містилися в скриньці й дідові ордени, в тому числі й золоті, з коштовним камінням, але в тяжкі часи бабуся їх продала. І вірно зробила. Чи й не диво «Володимири» та «Станіслави», їх в антикварних крамницях скільки завгодно, а от за те, що Єлизавета Анатоліївна зберегла старовинні нефритові чотки (тепер уже не довідатися, кому з пращурів належали вони) або годинник-цибулину бригадира Ларіона Фандоріна з турецькою кулею, що застряла в ній, вічна бабусі вдячність.
Ніколасу було самому дивно, що він не додумався до такої простої справи раніше. Навіщо порпатися в біографіях чужих людей, про котрих і так усе більш чи менш відомо, коли є історія власного роду? Тут уже ніхто не перебіжить дороги.
Спочатку магістр звичайно ж зайнявся автографом цариці, котрий міг належати лише Данилові Фандоріну, що перебував при Північній Семіраміді на непримітній, але ключовій посаді камер-секретаря. Ніколас надрукував у поважному історичному журналі нарис про свого пращура, де між іншим висловив деякі обережні припущення про причини найяснішої вдячності та датування цього документа (червень 1762?). Історики-славісти зустріли публікацію прихильно, і, окрилений успіхом, дослідник зайнявся статським радником Ерастом Петровичем Фандоріним, який у 80-ті роки минулого століття служив чиновником особливих доручень при московському генерал-губернаторі, а потім, уже як приватна особа, займався розслідуванням усяких таємничих справ, на які такою багатою була межа дев'ятнадцятого та двадцятого століть.