Сонце в народа святе, праведне, і так його звуть і старші наші письменники, напр. Т. Шевченко, П. Куліш і ін. Великий князь Володимир Мономах (1054) у своїй «Науці дітям» навчає: «Щоб не застало вас сонце в постелі. Віддавши ранішню Похвалу Богові, а потім сходячому сонцеві, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю!»
Як показує листування Кирила з Нифонтом другої половини XII віку, у нас померлих ховали до заходу сонця, щоб померлий і в останнє бачив сонце.
Так само й зорі святі та праведні. Зорі це віконця до Неба («Лісова пісня»). П. Куліш у «Чорній Раді» 1857 р. подає: «Зорі то людськії душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на Небі Анголи Як же часом покотиться по Небу й погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшу душу» (ст. 129). «Віз чумацька щаслива зоря» (ст. 129). Він же пише: «На Небесах сияють вічно Божі мислі зорі» (IV. 187).
«Зорі то Янголи дивляться. У кожного є свій Янгол: то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж, як зірочка покотиться, то душа переставиться», так подає Панас Мирний в «Хіба ревуть воли» (ст. 24, Львів). П. Куліш у «Чорній Раді» подає (ст. 128 129), чого на місяці видно плями: «То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменував на місяці той гріх своєю рукою: Дивіться, каже, люди добрі: так як сей Каїн до віку вічного нестиме на плечах братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до Суду, тяжкий гріх свій». Про це подає й Т. Шевченко в «Назарі Стодолі»: На місяці брат брата на вилах держить (1949 р., ст. 515).
Гулак-Артемовський пише (ст. 426, Львів):
Пішов татусь в той край гожий, Де місяць і сонце З світлиць Божих на світ Божий Дивляться в віконце.
«Під тихими вербами» Б. Грінченка 1907 року: «Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить?» (Твори, вид. 1961 р., т. II ст. 346).
І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (соняшного) світогляду, і стародавні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер і ін.
Усі небесні світила, це одна родина: сонце жінка, місяць чоловік,
молодий, а зорі то дітки, як то співається в наших колядках.
У стародавній Молитві на Хрещення читаємо (Требник): «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах». Небо не одне, а багато їх, напр. Іоаникій Галятовський твердить, що є 11 Неб («Ключ Розуміння» 1663 р. ст. 2226).
Місяць скрізь шанувався, бож це нічне Боже око. І навіть і тепер, хто побачить його вперше (новика), той конче мусить перехреститися, щоб щастило ввесь місяць. А хто побачить новика з лівої руки, та ще з порожніми кишенями, тому не поведеться, і треба вміючи відплюватися. Гори й долини, які бачимо на місяці, з найдавнішого часу породили багато різних легенд, з них у нас найчастіша: це побилися два брати, й один тримає другого на вилах (Чубинський, І. 7), або це Каїн Авеля забив.
Деннйця чи порання зоря та зоря вечерова, це сонцеві сестри красуні. А з о р і це сонцеві та місяцеві діти, або пізніше Божі очі. Кожна людина має на Небі свою зірку, і коли вона народжується, Бог її запалює, а коли вмирає, з Неба котиться й зірка її. Молошний шлях це чумацький шлях, дорога на Крим і далі на Єрусалим.
Вдавнину були різні курси космографії, науки про світ, що залюбки читалися в середні віки, вони й сіяли всякі легендарні знання про небесні світила. Так само й ворожбитська книга Громник подавала різні гадання й по сонцю, напр.: «Якщо в листопаду померкне (затьмариться) сонце, будуть біди і багато повстань, і містами руїна».
Усі наші давні свята мали соняшний характер, були так чи йнакще пов'язані з сонцем, чому й врочисто святкувалися. В ніч на Івана Купайла (з 23 на 24 червня), в інших місцях на Великдень, сонце, сходячи, грає: то опускається за обрій, то знову підіймається, «жениться й танцює», кажуть в народі.
В святковому ритуалі було багато соняшних емблем. Можливо, що цим є й т. зв. «калата », яку хапають хлопці й дівчата на Андрея. Білий кінь завжди був емблемою сонця, що біжить по Небу, чому шанування його позостається й до сьогодні. Яйце джерело зародження, як і сонце, чому воно з глибокої давнини стало емблемою сонця й шанувалося. Великоднє червоне яйце (крашанка) набуло особливо великої пошани, ним «котилися» й гуляли «навбитки», проти чого сильно виступала Церква ще в XVIІ-му віці. При гаданнях і заговорах часто вживається яйця, як речі ритуальної: ним викочують хворобу, пристріт чи вроки (наврочене).
Коли сонце заходило, його провожали сумом і страхом, чи воно ж напевно ще вийде; захід став недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом. Навпаки, місце, звідки вранці виходило сонце, схід це блаженна сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Це Рай, це Ірій. Тут, на Сході, живуть»! померлі, рахмани чи брамани. Хто молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо ранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве, і Схід сторона землі, де сонце сходить, цебто, де починається життя. Бог-сонце був у глибокій пошані, на Схід усі народи молились. Пошану Сходу ще з глибокої давнини прийняла Християнська Церква. Святий Отець і Учитель Церкви Василій Великий (329378), доводячи необхідність Передання, коли про що не свідчить Св. Писання, уже писав про Схід: «У Молитві треба звертатися на Схід, яке Писання навчило нас про це?». Ось тому Схід сильно поважається в Церкві віддавна.