Кілька ешелонів Червоної Армії за підтримки численних бронепотягів наближалися до вузлової станції Коростень. Залізничні робітники на станції Коростень, переважно москалі, збройне виступили і зайняли станцію, відрізавши Українську Армію від бази, на яку вона мала спертися, а саме станцію Сарни. Стратегічне становище
Української Армії стало трагічним, бо в її запіллі по лінії Рівне Бердичів Козятин перебували фронтові частини російської армії, що перейшли на бік комуністів, а з фронту наступала Червона Армія. Армія УНР опинилася в кліщах.
Для того щоб забезпечити собі плацдарм, а саме: район Житомир Коростень, Сарни Рівне, Симон Петлюра накреслив передову позицію по лінії Житомир Коростень, для чого в Житомирі для його оборони залишено відділ генерала Присовського, тоді як гайдамаки і Січові Стрільці мусили, захопивши Коростень, прикривати напрямок на Сарни. Січові Стрільці вирушили як авангард для оволодіння станцією Коростень.
Після серйозних боїв Січові Стрільці нарешті оволоділи Коростенем, і під їхнім прикриттям Гайдамацький Кіш вийшов до станції Олевськ, де і розташувався як резерв.
У такому становищі опинилась Українська Армія в середині лютого 1918 року.
Хоч аналіз міжнародно-політичної ситуації молодої Української Держави не входить в задум цієї книжки, присвяченої описові мілітарних зусиль нашого народу в боротьбі за його волю, одначе, оскільки політична ситуація тоді була тісно зв'язана з військовою, то мусимо кілька слів сказати й про те, що призвело Український Уряд до заключення мирного договору в Брест-Литовському з Центральними Державами, а саме: з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Це питання вже досить висвітлене в опублікованих творах українських авторитетних діячів професора Д. Дорошенка, професора О. Шульгина, Шухевича, Христюка і т. д. До цих творів і відсилаємо читачів. Зі свого боку мусимо лише подати деякі міркування політично-військового характеру.
1. Загальна військова ситуація молодої Української Держави наприкінці 1917 року ясно показувала, що припинення бойових операцій на фронті проти Центральних Держав неминуче, особливо виразною ця неминучість стала після невдалого російського літнього наступу в 1917 році, в якому, як ми згадували, брав участь зукраїнізований 34-й корпус під командуванням генерала П. Скоропадського. А вже після так званого Жовтневого повстання більшовиків фронт фактично був оголений, а у прифронтових районах бушувала збільшовичена солдатська маса колишньої російської армії, яка не мала жодного бажання продовжувати війну. Сама ж територія України, в цілому не організована і не охоплена суто українською адміністрацією, наповнена масою збільшовичених і ворожих Україні дезертирів, була безборонна.
2. Після Жовтневої революції ясно вирисувалася небезпека більшовицького наступу на Україну і тенденція червоних опанувати її територію за всяку ціну і якнайшвидше.
3. Тільки що сформовані українські військові частини, про які ми згадували, вже мали ясне завдання ставати до бою проти Півночі, звідки нависала небезпека червоної агресії. А ситуація в самій Україні, як ми вказали, була не тільки невиразною, а просто загрозливою.
4. В середині грудня 1917 року більшовики вже вислали до Брест-Литовського делегацію для мирних переговорів з німцями. Серед тої делегації були Троцький, Каменєв, Бутенко, Карахан та ін. Уже тоді було відомо, що більшовицька делегація має говорити від імені всього населення колишньої Російської імперії, в тому числі і від України. Тим-то і пояснюється той поспіх більшовиків опанувати мілітарне Україну, щоб посісти її фактично і тим виправдати свої претензії.
5. Уже в кінці 1917 року ніщо фактично не заважало австро-німецьким військам повести наступ по всьому фронту від Балтики до Дністра й окупувати всі неросійські території (Балтика, Білорусь, Україна). Австро-німецькі армії були добре організовані й нічим би не різнилися від, наприклад, окупованої ними тоді Польщі, де було наставлене німцями так зване Генеральне Губернаторство і де ніякого польського національного життя не могло бути. Так і в Україні була б звичайна окупація, де панівна окупаційна влада, безперечно, знищила б усі, хоч і молоді та свіжі, але вже виразні, здобутки української державності.
6. У разі військової окупації України як завойованої країни німці вийшли б спокійно до Чорного моря, і, маючи і організоване і забезпечене запілля на Балканах з союзними їм тоді Болгарією та Туреччиною, могли б легко пройти до Кавказу та пробитися до Перської затоки, що було постійною німецькою мрією. Такий німецький маневр був би дуже дошкульним для Антанти, бо це загрожувало життєвим інтересам на Близькому Сході та в басейні Східного Середземномор'я. Тоді проблема української державності була б відсунута у невідоме майбутнє.
7. З припиненням бойових операцій проти Німеччини й Австро-Угорщини відкривалися можливості спертися на Галичину й Буковину, як на території з великим
і сильним національним розвитком та з великими організаційними базами в запіллі для боротьби проти червоної Москви. До того ж на тих землях були зосереджені величезні запаси військового спорядження й амуніції, накопичених ще російським командуванням в останні роки війни.