скидали туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід, бруд, воші ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови "лікування" призвели до того, що більшість хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками. Тихо, без нарікань і скарг, із надзвичайним, нелюдським терпінням вояки переносили свої страждання. Кожний із них, хто міг уже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та приєднатися до неї. Вже на 1 листопада 1919 року із загальної кількості хворих померло до 10 000 вояків. Протягом зими 1919-1920 року кількість померлихвід тифу дійшла до 25 000.
Щодо населення, то на Правобережжі до 50 відсотків його також лежало в тифі.
Увесь світ знав про страхіття, яке переживала Україна, але ні міжнародна організація Червоного Хреста, ні окреміблагодійні європейські організації не вважали за потрібне, хоч би з почуття гуманності, надіслати в Україну медичну допомогу. Як уже згадано вище, навіть те санітарне майно, що його куплено за українські гроші за кордоном, після великих клопотань лише частково було допущене на територію України. Жодна з європейських армій не була в таких важких санітарних умовах, як Українська Армії
Отже, причини неуспіхів Української Армії в подальшій боротьбі були в тому, що:
1. Політичні обставини в Європі складалися не на користь України. Україна була ізольована, а держави Антанти матеріально підтримували ті сили, які боролися проти незалежності України.
2. Українська Армія, хоч і виявила максимум упертості та активності, але, не маючи стратегічної бази, оточена з усіх боків, за повної відсутності зброї та амуніції, з кривавими жертвами мусила крок за кроком відступати перед численним ворогом московською білою й червоною арміями.
3. Санітарний стан Української Армії спричинявся до зменшення її персонального складу на три чверті.
Як перед Урядом, так і перед командуванням армії постала важка дилема. Що далі робити? Чи продовжувати боротьбу, чи припинити її? Якщо продовжувати, то яким способом? В армії боєздатних бійців залишилося лише 4000-5000. Але ця решта Української Армії, хоч і знесилена та виснажена в боях, рішуче відкидала думку про капітуляцію. Перед нею стояло яскраве гасло: краще загинути, ніж піддатися ворогові. Боротися до останнього віддиху ось гасло, що панувало в армії.
З 1 по 6 листопада 1919 року між Урядом і командним складом Української Армії відбулися наради, на яких прийнято рішення:
1. Українська Армія продовжує бойові дії. Для того вона мусить прорвати ворожий фронт, вийти у запілля ворога та розпочати партизанську війну разом з повстанцями.
2. Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою продовжує свою політичну роботу в Європі, для чого мусить виїхати до сусідньої держави Польщі.
Рішення прийняте. Треба було його виконати. Армія готувалася до походу в запілля ворога. Всіх боєздатних вояків посадили на гарматних та обозних коней. Частину хворих було залишено під опікою селян, решту, що не хотіли залишати свої частини, клали на вози. Командування армією було передано в руки генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 грудня 1919 року рештки Української Армії вирушили в запілля ворога. Для збереження бойових традицій дивізії зберегли свою назву. Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра відїхав до Польщі. Видатна на той час постать головного коменданта Польської Армії, а пізніше голови держави маршала Й. Пілсудського, який розумів визвольну боротьбу українського народу, запевняла, що Головний Отаман С. Петлюра знайде в його особі активну підтримку в подальшій збройній боротьбі Української Армії та встановленні добросусідських стосунків між Україною і Польщею.
Розділ 33 Зимовий похід. Партизанські дії Української Армії. Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією
1. Прорвавшись у запілля ворога, нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та ін.
2. Звязатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бойові дії.
3. Вести пропаганду серед українського населення, підняти його моральний і патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби. Сама поява Української Армії в запіллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення України продовжується, Українська Армія жива і бється всупереч усім голосним заявам червоних і білих москалів про те, що Українська
Армія вже не існує.
4. Українська Армія мусить вести свої бойові акції до того часу, поки Український Уряд проведе намічену політичну роботу серед держав Антанти. Віра у справедливе вирішення українського питання державами Антанти все ще не згасала.
Командування армією Уряд доручив генералу М. Омеляновичу-Павленку, який був до того командиром Запорозького корпусу. Після нашвидку проведеної переорганізації, пристосованої до партизанської війни, всі боєздатні частини були зведені у 4 групи:
1. Запорозька група з частин Запорозького корпусу під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.
2. Київська група, що складалась з 5-ї та 12-ї дивізій, полку морської піхоти, частин 9-ї дивізії та з частин корпусу Січових Стрільців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.