Колону було завернуто в бокові вулиці та зосереджено на західних околицях Києва. Між тим відділи Добрармії в різних пунктах Києва оточували окремі українські відділи та обеззброювали їх. Добровольці-росіяни зустріли глузливо вислані окремі делегації від українських
частин. Декому навіть загрозили розстрілом. Командування середньої групи на чолі з генералом Кравсом розгубилося і втратило зв'язок зі своїми частинами, в той час як останні не знали, що їм робити; чи вступати в бій, чи уникати його. Тут треба відзначити психологічний стан українського вояка з Галичини. З тяжкими моральними муками він перейшов Збруч, покинувши свій рідний край. В ім'я національної ідеї після невдалої боротьби з поляками він пішов на боротьбу з новим ворогом червоним москалем. У тяжких умовах, спливаючи потом і кров'ю, він дійшов, нарешті, до столиці Києва, промарширувавши 500 кілометрів. Розбивши червоного москаля, він у Києві зустрів нового ворога білого москаля. Перед ним була нова боротьба, яка потребувала нових жертв. Моральні й фізичні сили галицького вояка не витримали, він почав втрачати їх. Цей перелом у настроях галицького вояка спричинився пізніше до важливих рішень командування Галицької Армії.
Тим часом командир середньої групи генерал Кравс шляхом безпосередніх розмов із командиром київської групи Добрармії генералом Бредовим намагався дійти до порозуміння. Водночас із цим урядова делегація під проводом генерала Омеляновича-Павленка також намагається вступити в переговори зі штабом генерала Бредова. Однак генерал Бредов заявив, що жодних переговорів з урядовою делегацією не може бути, а якщо вона і з'явиться, то її буде заарештовано. Переговори з представниками Галицької Армії, мовляв, можуть вестися, бо політична ситуація цієї армії одмінна з моменту залишення нею свого рідного терену.
У такій прикрій політичній і військовій ситуації опинилась Українська Армія на початку вересня 1919 року. Український Уряд мусив шукати вихід із цього становища, але як його знайти? Українське громадянство й уряд не втрачали надії, що Антанта нарешті зрозуміє революційні обставини на терені колишньої Росії та своєю могутньою силою примусить генерала Денікіна рахуватися з фактом постання незалежної Української Держави. Стратегія також вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога Добрармії.
Виходячи з цих міркувань, уряд вирішує уникнути війни з Добрармією. Середня група Української Армії з наказу командування почала відходити на захід, у напрямку Козятина. Внаслідок цього відходу війська Добрармії мусили безпосередньо зустрітися з групою червоних військ (до 20 000 бійців) в районі Коростеня, як і з групою червоних військ (47-а, 58-а і решта 45-ї дивізії), що уперто та успішно пробивалася з району Вознесенська на північ для з'єднання з частинами 12-ї й 14-ї армій.
6 вересня середня група Української Армії під командуванням генерала Кравса, прикриваючи станцію Козятин, зупинилася на лінії станції Попельня.
Західна група (2-й галицький корпус і корпус Січових Стрільців) увесь час намагалася виконати своє основне завдання захопити станцію Коростень. Але ворог дуже добре розумів значення цього вузла як вихідного пункту для скупчення нових сил, підвезених з центру Росії, та для удару по флангах або тилах Української Армії чи Добрармії. Західна українська група 10 вересня підійшла до Коростеня з півдня майже на 12 кілометрів, але ворог у свою чергу перейшов у рішучий контрнаступ та своїми ударами по 2-у галицькому корпусу примусив останній відходити в напрямку на Житомир. Січові Стрільці внаслідок відступу 2-го корпусу розпочинають відхід у напрямку на Звягіль (Новоград-Волинський). Активність коростенської групи червоних можна пояснити і тим, що ця група хотіла очистити шлях для південної групи 14-ї армії, що пробивалася на північ та яка 9 вересня вже підходила з півдня до Попельні.
Відбиваючи безперервні атаки ворога, корпус Січових Стрільців зосереджується 18 вересня в районі Полонне Шепетівка, а 2-й галицький корпус у районі Бердичева.
На цих позиціях західна група залишалася приблизно до 20 жовтня майже за повної бездіяльності ворога, який, видно, не відважувався посуватися далі на південь, відчуваючи загрозу удару в його ліве крило Київською групою Добрармії.
Врешті, щодо переговорів з Добрармією треба зазначити, що 13 серпня делегація генерала Омеляновича-Павленка зустріла відповідних підпоручників Добрармії, але до згоди не дійшли, бо денікінське командування відкидало засадницькі національні вимоги українського народу.
Розділ 30 Антиукраїнська політика уряду генерала Денікіна і наслідки її. Війна з Добрармією та з Червоною Армією
адміністрація заводила свої порядки. Українське населення, позбавившись комуністичного панування, чекало від нової влади спокою й порядку, але за короткий час воно відчувало, що нова денікінська влада не краща за комуністичну. В першу чергу денікінський уряд розпочав переслідувати українську інтелігенцію за її сепаратистичні настрої, а далі нищив українські установи культурного й економічного характеру, як, наприклад, Просвіта, кооперативи, школи, газети та ін. Навіть українська мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом, розпочалося винищення українського духу серед українського народу. Біла чека денікінська контррозвідка розстрілювала та масами заарештовувала українців.