На чолі українських морських справ з 3 травня 1918 року стояв контр-адмірал Микала Максимів, а з 12 листопада адмірал Ю. Покровський. Український Військовий Чорноморський флот у Севастополі був під командуванням контр-адмірала М. Остроградського, а по його відставці з 10 червня 1918 року під командуванням контр-адмірала Вячеслава Ключковського.
Розділ 9 Внутрішня ситуація в Україні при Гетьмані Скоропадському. Арешт С. Петлюри. Розклад серед австро-німецької армії. Повстання проти Гетьмана
Поруч із питанням соціального характеру внутрішня національна політика Гетьманського Уряду також викликала обурення в українських національних колах. Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та й просто бувших царських урядовців утікали з Московщини в Україну, де рятували своє життя від більшовицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу. Чимало з них просочилося у молодий державний апарат України, а то тим більше, що українські політичні партії (ліві) відмовилися від співучасті в Гетьманськім Уряді. Гетьманський Уряд поступово підпадав під вплив російського елементу, а це викликало неспокій і обурення серед українських національних кіл. Між Гетьманським Урядом і національними українськими колами дійшло до повного розриву.
Симона Петлюру, що користався надзвичайною популярністю в українському народі та який уперто боровся проти політики Гетьмана, було заарештовано та посаджено у в'язницю. Арешт провела німецька влада.
Авторитет Гетьмана повністю упав і серед військових, не тільки через
арешт С. Петлюри, але й тому, що за наказом Гетьмана з армії було звільнено до резерву всіх молодих старшин, які не мали відповідної військової освіти.
Основні кадри старшин Української Армії складалися переважно з активної національної молоді, яка здебільшого закінчила свою військову освіту вже під час війни в короткотривалих курсах (4 місяці) військових шкіл та шкіл прапорщиків. Хоч та молодь не мала належного військового знання, зате мала гаряче українське серце, повну відданість національній справі, готовність в кожну хвилину віддати своє життя за самостійність України. Уряд Гетьмана замість того, щоб пропустити цих молодих старшин через школи, піднести їх військове знання та створити з них молоді кадри Української Армії, дає наказ про усунення їх з армії до резерву. Цей акт повністю відштовхнув від Гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливості служити в рідній армії.
Зі свого боку, московські комуністи, користуючись тим, що національна і соціальна політика Гетьмана та поводження австро-німецької армії викликали велике незадоволення і гостре обурення українського народу, відновили свою пропаганду. 30 липня член Бойової Організації російської партії соціалістів-революціонерів Донськой кинув у Києві бомбу у фельдмаршала Айхгорна, верховного представника Німеччини і командуючого німецькою армією в Україні, і смертельно поранив його.
6 липня у передмісті Києва (Звіринець) вибухають величезні склади гарматної амуніції (кілька мільйонів гарматних набоїв). Наслідки цієї жахливої катастрофи були страшні. Потерпіли від вибухів і пожежі Видубецький та Троїцький монастирі. Було до 200 забитих і згорівших та понад 1000 поранених. Лишилося без притулку близько 10 000 людей. Через два місяці після катастрофи на Звіринці в Києві сталася майже така сама катастрофа в Одесі. 31 липня злетів у повітря склад амуніції на Дальницькій вулиці. Набої вибухали майже три дні, їх жертвою впало кількасот людей.
Зовнішнє становище України також не було блискучим. В Україні тоді фактично існувало дві влади гетьманська і німецька, причому перша була в певній залежності від другої. Вся зовнішня політика Гетьмана увійшла в русло Центральних Держав. Назовні виглядало так, ніби Центральні Держави справді стояли за самостійну Україну, але фактично інтереси їхні зводилися до використання природних українських багатств, починаючи з хліба і кінчаючи металом, потрібним для вироблення зброї. Той факт, що німецьке командування не давало дозволу на оголошення мобілізації для укомплектування Української Армії, свідчить, що інтереси Центральних Держав не йшли в парі з інтересами українського народу.
Довір'я до Німеччини, навіть у найоптимістичніших колах українського громадянства, падало. Розгром німецької армії на французькому фронті та початок революційного руху в Німеччині, який швидко перенісся в маси окупаційних корпусів в Україні, спричинилися до того, що могутня своєю дисципліною німецька армія почала втрачати і свою силу, і свій авторитет. Процес розкладу окупаційноїавстро-німецької армії відбувався на очах українського населення.
З другого боку, відношення держав Антанти до України було невиразним. Присутність австро-німецької армії в Україні перешкоджала Гетьманському Урядові налагодити політичні стосунки з державами Антанти. Пізніше політика Антанти прийняла цілком ворожі форми щодо України. Симпатії Франції й Англії були скеровані в бік відновлення великої неподільної Росії, тому російська Добровольча армія почала одержувати від цих держав допомогу зброєю, обмундируванням та іншим військовим матеріалом.