Платон наводить багато блискучих соціологічних описів цього «природного», тобто племінного, чи колективістського, способу суспільного життя: «Закон, пише він у «Державі», ... ставить собі за мету процвітання всієї держави. То переконуванням, то примусом він забезпечує згуртованість усіх громадян, роблячи так, щоб вони були взаємно корисні один одному такою мірою, якою вони корисні для суспільства в цілому. Видатних людей він включає до держави не для того, щоб надати їм можливість ухилятися куди хто захоче, але щоби самому використовувати їх для зміцнення держави»35. Те, що в цьому холізмі є емоційний естетизм, туга за красою, видно хоча б з такої фрази в «Законах»: «Кожен митець робить все заради цілого, а не ціле заради частки». У тому ж уривку ми знаходимо по-справжньому класичне формулювання політичного холізму: «Ціле виникає не заради тебе, а, навпаки, ти заради нього». Всередині цього цілого нерівні від природи різні індивіди та групи індивідів повинні виконувати свої певні і дуже нерівні функції.
Усе це мало б засвідчити, що Платонова теорія була різновидом органічної теорії держави, навіть якщо він часом і не говорив про державу, як про організм. Та оскільки Платон все-таки говорив, то його безперечно слід вважати популяризатором, чи, скоріше, одним із засновників цієї теорії. Його варіант теорії можна охарактеризувати як суб'єктивний або психологічний, оскільки він описує державу не як взагалі подібну до того чи іншого організму, а як тотожну людському індивіду, а конкретніше людській душі. Зокрема, хвороба держави, розпад її єдності асоціюється з хворобою людської душі, людської натури. Фактично, хвороба держави не лише співвідноситься, а й прямо залежить від загнивання людської натури, а точніше представників правлячого класу. Кожна окрема стадія занепаду держави спричиняється відповідною стадією занепаду людської душі, людської природи, людського роду. А що моральну деградацію тлумачать як таку, що грунтується на расовому виродженні, то ми можемо твердити, що біологічний елемент у Платоновому натуралізмі виявляється, зрештою, найістотнішою складовою частиною його історицизму. Адже історія падіння першої досконалої держави це ніщо інше, як історія біологічного виродження людського роду.
VIII
У попередньому розділі згадувалося, що проблема початку зміни та розвалу є однією з головних труднощів Платонової історицистської теорії суспільства. Не можна припустити, що перше, природне і досконале місто-держава несло в собі сім'я тліну, «бо місто, яке несе в собі сім'я тліну, вже тільки з цієї причини повинно вважатися... недосконалим»36. Платон намагається подолати цю трудність, перекладаючи вину за це на свій універсальний, історичний, біологічний і, можливо, космологічний еволюційний закон занепаду, а не на особливості будови першого ідеального міста37: «Усьому, що виникло, буває кінець». Але ця загальна теорія не забезпечує цілком задовільного розв'язання, бо не пояснює, чому навіть досить досконала держава не здатна уникнути закону розпаду. І справді, Платон натякає, що історичного розпаду можна було б уникнути38, якби першою чи природною державою правили освічені філософи. Але ці правителі не були філософами. Їх не вчили (як він вимагає для правителів свого занебесного міста) математики та діалектики, а для того, щоб уникнути занепаду, їх слід було ознайомити з високими таїнами євгеніки, науки про «підтримання чистоти раси охоронців», і щоб благородні метали в їхніх жилах не змішалися з низькими металами ремісників. Але ці високі таємниці важко даються. Платон різко розмежовує в галузях математики, акустики та астрономії прості (оманливі) судження, що грунтуються на досвіді, і отже, не можуть бути точними, а завжди перебувають на нижчому рівні, і чисте раціональне знання, вільне від чуттєвого сприйняття, а відтак точне. Цю різницю він поширює також і на євгеніку. Суто емпіричне мистецтво селекції не може бути точним, тобто воно не може тримати расу ідеально чистою. Це пояснює падіння первісного міста, яке було настільки добрим, тобто настільки схожим на свою «форму» чи «ідею», що «місто, побудоване таким чином, важко похитнути. Але і воно зазнає руйнування», і далі Платон розвиває свою теорію селекції та викладає історію Числа і Падіння людини.
Усі рослини і тварини, каже він, слід розводити відповідно певних періодів часу, якщо ми хочемо уникнути неродючості і виродження. Певні знання цих періодів, пов'язані з тривалістю життя роду, будуть у розпорядженні правителів ідеального міста, які стануть застосовувати їх для селекції раси панів. Втім, таке знання не буде раціональним, а лише емпіричним; воно буде «розрахунками, яким допомагають відчуття» (пор. з наступною цитатою). Та, як ми щойно бачили, сприйняття і досвід не можуть бути точними і достовірними, оскільки їхніми об'єктами є не чисті «форми» чи «ідеї», а світ плинних речей. А що вихователі не володіють іншим кращим знанням, то порода не може бути чистою, а відтак неминуче виродиться. Ось як Платон пояснює цю обставину: «Щодо твого роду (тобто роду людей, на противагу до тварин), то хоч і мудрі ті, кого ви виховали як керівників держави, але і вони анітрохи більше за інших людей будуть спроможні визначити шляхом обчислення, що грунтується на відчутті, найкращу пору для плодоносіння і, навпаки, час неплідності». А за браком раціонального методу39 «цього їм не збагнути, і вони стануть народжувати дітей у недозволений час». Далі Платон досить таємниче натякає, що ось тепер є спосіб уникнути цього завдяки відкриттю чисто раціональної математичної науки, яка володіє «Платоновим числом» (число,