Суспільна природа людини коріниться у недосконалості людського індивіда. Заперечуючи Сократові25, Платон вчить, що людський індивід не може бути самодостатнім через обмеженість, притаманну людській натурі. Хоча Платон твердить, що є зовсім різні ступені людської досконалості, виявляється, що нечисленні порівняно досконалі люди все-таки залежать від інших (менш досконалих), хоча б у брудній і тяжкій праці, яку ті виконують замість них, коли вже ні в чому іншому26. Таким чином, навіть «рідкісні і непересічні натури», що наближаються до довершеності, залежать від суспільства, від держави. Вони здатні досягти досконалості лише через державу і в державі. Досконала держава повинна надавати їм належне «соціальне середовище», без якого вони неминуче зростатимуть зіпсованими і деградованими. Отже, державу слід ставити вище за індивіда, оскільки лише держава може бути самодостатньою, «незалежною», досконалою і здатною обертати на добро неминучу недосконалість індивіда.
Отож, індивід і суспільство взаємозалежні. Одне завдячує своїм існуванням іншому. Суспільство завдячує своїм існуванням людській натурі, і зокрема браку в ній самодостатності, а індивід завдячує своїм існуванням суспільству, бо він не є самодостатнім. Та всередині цих стосунків взаємозалежності, верховенство держави над індивідом проголошує себе у різні способи. Хоча б у тому факті, що зерно розпаду і розбрату в досконалій державі не проростає в самій державі, а радше в індивідах, воно коріниться в недовершеності людської душі, людської натури або точніше, в тому факті, що людський рід схильний до виродження. До розгляду причин політичного розпаду і його залежності від виродження людської душі, людської натури я ще повернуся, та спершу мені хочеться зробити кілька зауваг щодо певних характерних рис Платонової соціології, зокрема до його інтерпретації теорії соціального договору, а також до його погляду на державу як на надособистість, тобто його версії біологічної чи органічної теорії держави.
Точно не відомо, хто перший запропонував теорію походження законів від соціального договору Протагор чи Лікофрон (чию теорію буде проаналізовано в наступному розділі). У будь-якому разі, ця теорія тісно прив'язана до Протагорового конвенціоналізму. Вже та обставина, що Платон свідомо поєднав деякі конвенціоналістські ідеї, в тому числі навіть одну з версій договірної теорії, з натуралізмом, вказує на те, що конвенціоналізм у своєму первісному вигляді не підтримував думку про цілковиту довільність законів, а Платонові зауваження до вчення Протагора підтверджують це27. Наскільки Платон усвідомлював конвенціоналістський елемент в його варіанті натуралізму, видно з уривка із «Законів». Тут Платон наводить низку різноманітних принципів, на яких може грунтуватися політична влада, згадуючи Піндарів біологічний
натуралізм (див. вище), тобто «той принцип, що сильний повинен правити, а слабкий коритися йому», який він описує як принцип відповідний природі, «як колись сказав фіванський поет Піндар». Платон протиставляє цей принцип іншому, якого він радить дотримуватись, доводячи, що той поєднує конвенціоналізм з натуралізмом: «Та найголовнішою вимогою, певне, є той принцип, щоби нетямущий ішов за керівництвом мудрого і був під його владою. Втім, о наймудріший Піндаре, на мою думку, це, мабуть, і не суперечить природі; я сказав, що природі відповідає не насильницька влада закону, але доброхітне корення йому»28.
У «Державі» ми також знаходимо елементи конвенціоналістської договірної теорії в подібному поєднанні з елементами натуралізму (і утилітаризму). «Держава виникає, читаємо ми, тому, що кожний з нас не здатен задовольнити самого себе... чи ти приписуєш початок суспільства чомусь іншому?.. Багато людей збираються разом... щоб надавати один одному допомогу. Таким чином вони щось дають один одному і щось отримують, і кожен вважає, що так йому буде краще29. Отже, люди збираються, щоб кожному було краще, а це вже елемент договірної теорії. Але за цим криється та обставина, що вони не можуть задовольнити самі себе риса людської природи, що є елементом натуралізму. Цей елемент розвивається далі: «...Люди народжуються не дуже схожими одне на одного, їхня природа буває різною, та й здібності до тієї чи іншої справи також... Хто краще працює той, хто володіє багатьма мистецтвами чи тільки одним?.. Тому можна зробити все у більшій кількості, краще та легше, якщо виконувати одну яку-небудь роботу відповідно до своїх природних нахилів».
Ось так Платон запроваджує економічний принцип розділу праці (нагадуючи нам про спорідненість між Платоновим історицизмом та матеріалістичним тлумаченням історії). Але в Платона цей принцип базується на елементі біологічного натуралізму, а саме на твердженні про природну нерівність людей. Спочатку ця думка накидається підсвідомо і, начебто, наївно. Та в наступному розділі ми побачимо, що вона тягне за собою далекосяжні наслідки. Справді, єдиним суттєво важливим розділом праці виявляється розділ між тими, хто править, і тими, хто кориться, основою якого проголошують природну нерівність між господарями і рабами, між розумними і нетямущими.