цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-
зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-
вариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще
демократичне товариство каплиці.
Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці .
тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких
на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок,
які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім
як ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шулі-
ка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засо-
бів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж-
не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками
в місті та околицях.
Організатором і керівником цього товариства бідолах
був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не
вжилися в старому замку.
Походження Драба було вкрито туманом таємничої
безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке
він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в
зовнішності пана Тибурція не було нічого аристокра-
тичного. На зріст він був високий, з великими, грубовираз-
ними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стир-
чало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня
щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мав-
пяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди-
вилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лу-
кавством гостра проникливість, енергія та розум. В той
час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали
завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось
несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної
людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний
смуток.
Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі
ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не ви-
знавали за ним аристократичного походження. Але як тоді
пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевид-
ною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибур-
цій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголо-
шував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи
з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи бага-
тою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці нат-
хненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в гру-
ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами:
Раїгез сопвсгіріі вони також супились і казали одне од-
ному:
Отож, вражий син, як лається!
Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав
декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі сте-
жили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава-
лося, що
душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де
розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі
пригоди. Його голос наче гуркотів так глухо і замогильно, що
слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опу-
скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали
схлипувати:
О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! І сльо-
зи капали з очей і стікали по довгих вусах.
І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився
веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-
лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.
Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-
бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,
і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.
Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова
легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом
якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до
школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи
молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий
граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-
чену для голови панича.
Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-
ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років
семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька
трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою
перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то
він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась
у нього на руках.
1 Єзуїти католицькі ченці.
Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-
ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши
руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця
калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках
пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була ніко-
му не було відомо.
Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,
а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,
всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони
звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди
своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий
жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-
ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-
ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-
важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту
могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими
осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі