Такі священні дійства в природі України відбуваються невпинно. Коли рожевий фіміам курить над срібною річкою, різнокольорові тіні повзуть від горіхової хащі, покритий дубняками пагорок одягається у фіолетову мантію, білі хмари пливуть сліпучо блакитним небом, а брунатні череди, як мазки маляра, укривають плямами зелені пагорки, на душі стає так добре, як у церкві!..
Виникає бажання писати яскраво-червоною кровю серця про кохану Вкраїну! Вона підкоряє і обеззброює, зачаровує своєю красою. Оксамитовий моріг присипляє серед квітів, тихоплинні річки наповнюють слух солодкозвучним дзюрчанням, соснові ліси заколисують казковим шелестінням. Срібнолисті тополі не можна проміняти на кошлаті ялинки, задимлені хатинки півночі не можна порівняти з білими мазанками під покровом вишневих садків.
Чиє серце не здригнеться при згадці про чудову українську місячну ніч, що стала улюбленою темою митців. Але чудові літні ночі з соловїними трелями не вичерпують різнобарвності мотивів України. Більшість із них ми просто не знаємо. Ідилічний пастушок із сопілкою, що пасе корів на буйних луках, міг би багато додати до полотен академічної виставки. Південна природа це втілена пристрасть! Зимовими вечорницями ми бачимо її прелюдію, жаркі літні дні під тінню плодоносних слив і черешень один із багатьох її виявів. Проте поезія України не полишена туги, зворушливі елегії запозичені в природі. Немає глибшого вираження горя і страждання, ніж те, що розлито в осінній дрімоті вмираючих осокорів, на оголених сучках яких сидять мерзлякуваті чорні галки, наче покинуті жінки. Навіть молодецтво в Україні нерозривно повязано з тугою покинутої нареченої і позначено кровю яскраво-червоних маків на гостинному городі. Світлі сумні далечі проглядаються за вітровалами лісових чагарників.
Одинокі дикі груші у голому полі сумно прикрашають своїми зеленими шапками задумливу ріллю й ведуть мову про приховані жіночі сльози і трагедії домашнього побуту...
Серце України ще більш барвисте. Біленькі острівці хат живуть своїм первісним життям під тінню розлогих дерев, зберігаючи колишню простоту звичаїв, гоголівське багатство фантазії і гумору. Є достатньо підстав знайти в них глибінь почуття і думок, що звучать у творчості митців українського слова. Треба лише зрозуміти, що думають ці мальовничі пагорби, куди манять кучеряві тополі, оскільки в них поетична таїна України, яка в постійному звязку з ласкавою яскравою природою наповнює душу таким натхненням, якого ніколи не буває на півночі.
Гілка смолистої тополі, що розпустилася навесні, прообраз радісної України, в той час як кошлата червона верба нагадує північну Русь.
Містечка й села у найрізноманітніших поєднаннях з мальовничою місцевістю. Ставки й річки в зелених очеретах, чорна рілля і червоно-бурі килими квітучих полів. Здається, немов летиш над старовинними церквами і каплицями; блакитні струмки оперізують блідо-золоті діброви й дерева з привязаними до них кіньми чи круторогими волами.
Опинившись у дуже безлюдному місці в Україні посеред невідомих безкрайніх полів,
що розділяють лісові хащі, й поглянувши на край неба, упевнюєшся, яка величезна сила природи там, де, крім неї, не діють жодні людські закони, де тонкі гілки дерев на тлі блакитного неба є єдиними письмовими знаками, якими ведеться літопис занедбаних колгоспних господарств, забутих на карті сіл і хутірців...
Цей ліричний відступ я навів для того, щоб акцентувати, наскільки ворожою для українців є іудеофарисейська (демонічна) цивілізація з її звіриною ідеологією іудеолібералізму. Сама природа робить українців духовно багатими. Життя і кохання для них повязані передусім з сімєю, з продовженням роду, з відчуттям рідної землі, оселі, країни. Тому українці є патріотами своєї Батьківщини незалежно від того, куди закидає їх нелегка доля. Патріотизм народу настільки укорінений, що змінити його архетип неможливо.
Працьовитість українців викликає повагу в інших народів, а у народів-паразитів бажання сісти їм на шию. Таких прикладів в українській історії аж забагато для одного народу. І не випадково ситуація, що склалася в нашій державі сьогодні, підпадає під визначення неоколоніалізм, новітня колонізація, в основі якої ідеологія іудеолібералізму і влада фінансового лихварського капіталу.
Людська природа зіпсована, і корупція завжди переможе. Не можна змінити людську природу, говорять іудеоліберали. Та це неправда. Те, як ми сприймаємо інших, є відображенням того, як ми сприймаємо себе. Не довіряти іншим означає не довіряти собі. Природа людська може псуватись, але людина не є зіпсованою по суті. Вона може віддати свій розум або на службу матерії (і зіпсуватись), або на службу духу (і тоді вона засяє любовю і справедливістю). Цей вибір не є наперед визначеним. Ми робимо його щодня і щомиті. Принцип іудеолібералів людина людині вовк. Вони не усвідомлюють, що людина здатна піднятися над своїми інстинктами, а вовк (як тварина) підвладний своїм інстинктам. Принизимо людську природу станемо поводитись як тварини.
Сьогодні все робиться для того, щоб принизити український народ. Тому не випадково українські дівчата виборюють першість на першому чемпіонаті України зі стриптизу, а канали телебачення, де керівна верхівка іудеї, з насолодою демонструють покидьків суспільства. І справді культурна революція, заснована на іудеоліберальній ідеології. Щоб її здійснювати, задумано операцію поділу українського населення на закостенілих автохтонів і перемінливу пяту колону, призначення якої відкрити ворота фортеці для кочівників. На наших очах відбувається нечуване спотворення самого поняття культурної чи політичної еліти. Елітою стали вважати себе ті, хто присвоїв привілеї легко, по-західному, існувати, безвідносно до того, відкрита чи закрита перспектива для більшості. Компрадорська і гендлярсько-лихварська українська еліта, протиставивши себе знедоленій туземній більшості українського народу, приречена танцювати під дудку кочівників, що вона сьогодні успішно й робить.